Українська література » Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Читаємо онлайн Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
справжніми друзями. Я повернувся до «Бальто».

Ігор з Леонідом грали в кікер. Як селюхи. Викидали кручені м’ячі. І реготали щоразу, як забивали гол.

— Що ви робите?

— Гляньте, хто повернувся, ми вже подумали, ти переїхав, — сказав Ігор, не відвертаючись від гри.

— Трохи вправляємось, — підхопив Леонід.

— Навчи нас грати, — попросив Ігор.

— Не у вашому віці. Починати треба молодим.

— Ах ти малолітній хитруне, я бігаю швидше за тебе! — кинув Леонід.

— Ми ж навчали тебе шахів, думаєш, це нас забавляло?

Отак я дав їм перший урок кікеру. Їм сподобалося. Це стало для них улюбленою розвагою. Щовечора перед шахами вони розігрували дві-три партії. У кікері вік не важливий. За кілька тижнів вони утворили пару, знану як «Большиє», яка встигла прославитися недбалістю та завсідною скандальністю. Ігор, ставши на задню позицію, став нічогеньким захисником, а Леонід нападником. Хоча правил вони дотримувалися вкрай недобросовісно. Скажімо, порушували заборону розмовляти російською (це щоб дезорієнтувати супротивника) або ж безмежно довго утримували чи пасували м’яч перед ударом. Часом Леонід щось собі вигукував. Коли йому пояснювали, що це проти правил, він починав гучно чхати й забивати за інерцією. Якась неспортивна гра. Угамувати їх не вдавалось: вони прикидалися, що не розуміють французької.

— Ти якийсь сам не свій, — констатував Ігор.

— Проблема з найкращим другом. Він щез, нічого не пояснивши.

— То це тому в тебе похоронний вигляд? — кинув Леонід. — Ходімо, чогось вип’ємо.

Я розповів їм про зраду Ніколя. Вони якось його бачили.

— Твій Ніколя — це дитячий садок. Я вчиняв куди гірше, — пояснив Леонід, наповнюючи келиха. — Я покинув свого найближчого друга, Дмитра Ровіна. Винятковий лікар, що врятував мені життя. Його заарештували. Його мати благала мене втрутитися, задіяти свої зв’язки, щоб пом’якшити його долю. Я б міг бодай спробувати його врятувати. Але я сказав собі, що це того не варте. Що я ризикую себе скомпрометувати. І я кинув його напризволяще.

— Швидше за все, твій безглуздий ризик не дав би результату, — сказав Ігор.

— Ігорю Емільовичу, а як би ти вчинив?

— То була доба, коли люди зникали з невідомих причин. Така собі епідемія, про яку було соромно говорити. Я чинив, як і всі, Леоніде: відводив погляд. Не забивай голову. У найгіршому разі він провів кілька років на каторзі та був звільнений 53-го, після смерті Сталіна. Сьогодні він заходився коло свого діла в котрійсь ленінградській клініці чи деінде, а про тебе не думає.

Леонід долив собі «Кот-дю-Рону». Тремтливою рукою. Шийка пляшки цокала об край келиха. Він схопив мене за плечі.

— Знаєш, за що його ув’язнили, Мішелю?

— Звідки ж мені знати?

— Леоніде Михайловичу, досить! — вигукнув Ігор. — Це зайве!

— Його звинуватили в незаконній торгівлі медикаментами.

Він вийняв із кишені брунатний флакончик і поставив на барну стійку.

— Знаєш, чому я приймаю по десять крапель цієї скверни зранку і ввечері?

Я захитав головою.

— Бо тут тхне! Тхне всюди. Дмитро пожалів мене. Він схотів мені допомогти. За це його й затримали. Те, що я тобі зараз скажу, ти мусиш пам’ятати завжди: не зраджують лише ті друзі, які лежать у могилі.

Він перехилив свого келиха, запхав флакончик до кишені, кинув на стійку купюру й пішов до дверей.

— Куди ти? — спитав Ігор.

— Працювати.

Ігор сумно мені всміхнувся.

— Але він і дурень, якщо досі це не відпустив. Він ні в чому не винний. Просто не може спинитися: переживає це знову і знову. Глянь-но, такого я ще не бачив: Леонід пішов, а «Кот» у пляшці залишився.

Він порівну розлив нам решту. Ми почаркувалися.

— Наше здоров'я.

— Ігорю, коли ви звертаєтеся один до одного на ім'я та по батькові, я відчуваю себе в романі Достоєвського.

— У Росії не звертаються «мосьє» чи «мадам». Щоб висловити повагу й дружбу, використовують патроніми, прізвища ніколи не вживають. Грегоріос скаже тобі, що «patronyme» — від грецького «батько». Береш ім'я батька, додаєш «-ович» для чоловіків та «-івна» для жінок. Якби одного дня я зустрів Хрущова, що малоймовірно, то нізащо не звернувся б «мосьє Хрущов», тільки «Микита Сергійович», бо його батька звали Сергієм. Мій тато був Еміль. За російськими документами я Ігор Емільович Маркіш. Ти згадував Достоєвського. Його батька звали Михайлом. Російською його повне ім'я Федір Михайлович Достоєвський. Як звуть твого тата?

— Поль.

— У Росії тебе величали б Михайло Павлович Маріні.

— Звучить розкішно.

3

У вітрині «Фоторами» красувалися світлини нічних паризьких мостів. Мої роботи зникли. Я пильно вдивлявся крізь шибку — на стінах їх не було. Саша саме балакав із молодим подружжям: вони обирали фото з-поміж десятків знімків, розкиданих на прилавку. Я зачекав, поки він зостанеться сам, і зайшов. Він мав змарнілий і стомлений вигляд.

— Доброго дня, Сашо. Хотів би дізнатись, чи не продали, бува, інші мої фото?

— Досі не продали нічого.

— Вам не здається, якби вони стояли у вітрині, їх було б ліпше видно?

— Я не можу залишати там ті самі роботи. Настає день, коли вони набридають. Я поновлюю їх раз на місяць. Не хвилюйтесь, Мішелю, я притримав для вас гарне місце.

На дальній стіні, поруч з іншими, низкою висіли п’ять моїх широкоформатних глянцевих фотографій 20 х 30. На спеціальних дерев’яних полицях сотні світлин чекали на зацікавленого покупця.

— Патрон їх виставляє через любов до мистецтва. У Парижі фотографія не надто популярна, заробітку фотографа заледве вистачає на життя. Якби не причастя та весілля, ми б закрилися.

— Я заніс вам фотографії.

— Я просив показувати вартісні роботи, а ви повитягували мені щось із дна шухляди.

— Інших у мене немає.

— Так зробіть. Працюйте.

— У мене посередня камера, а на нову грошей немає. Та й бажання зникло. Нічого не хочу.

— Що сталося, Мішелю? У вас проблема?

— Якби ж то одна — було б досконало. Довкола мене пустеля.

— Ходіть зі мною, роботи по горло. У нас тут помпезне весілля в церкві Сен-Сюльпіс. Дванадцять фото в подарунковому шкіряному альбомі на двісті двадцять гостей. Їм потрібна якість, ціна не важлива. Таких сімей більше не залишилось.

Він повісив на вхідні двері табличку: «Ми працюємо для вас. Дзвоніть довго і майте терпіння». Я пішов за ним до підсобного приміщення. Чорна кімната, де він проявляв фотографії на здоровенному фотозбільшувачі, яким маніпулював з легкістю і точністю. Він поклав негатив до кадрувальної рамки, заклав папір під тримач, налаштував розмір, візуально сфокусував об’єктив за допомогою рукоятки наведення різкості, відчинив діафрагму на п’ятнадцять секунд і знову повторив операцію.

Я розповів йому історію про Ніколя й реакцію Леоніда. Він був поглинутий роботою. Я

Відгуки про книгу Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: