Дочка Медічі - Софі Періно

Мій кузен чекає на мене біля нашої карети, аби допомогти мені піднятися. Усівшись поряд, він питає:

— Пил чи спека?

— Пане?

— Якщо ми не зачинимо вікна, задихатимемось від пилу. Якщо зачинимо, нас не обдуватиме вітерець.

— Як бажаєте.

Бачите, Генрієтто, я можу пристосовуватись.

— Зачиніть вікна,— каже він лакею.— Гадаю, на нас достатньо витріщалися.

— Боюсь, ваша величносте, найгірше ще попереду. Хіба ми не позуватимемо для портрету вдень? Хіба не влаштовують бал увечері?

— Так, але художники не витріщаються, а придворні, які будуть на балу, вже бачили нас разом,— він витримує паузу.— Ті, хто ніколи не схвалював наш шлюб, тепер мусять звикнути. До речі, про звички. Пані, настав час уживати інші звертання, крім «кузене».

— Як щодо «пана»?

— Непогано. Однак зважаючи на те, що нам не треба давати привід для пліток, а я анітрохи не зацікавлений викликати незадоволення вашої матері, насмілюсь запропонувати вам скрізь звати мене «чоловіком». Згодні? — він усміхається.

Мені не до вподоби ідея називати його «чоловіком». Проте я бажаю, аби ми обоє сприймали наш шлюб практично й невимушено. Які б не були причини його укладання, сутність залишається незмінною: це політичний союз.

— Домовились... чоловіче.

Він знову усміхається й запитально дивиться на мене.

— Що змусило вас надіти цю жахливу перуку?

— Той самий демон, пане, який умовив вас убратися в жовтий костюм.

— Отже, це ваша мати.

Я не можу стримати сміх.

— Я знав, що сьогодні ви або сміятиметесь, або плакатимете через мене,— каже він.

Насправді і те, і те. Паланкін зупиняється, й мій новоспечений чоловік допомагає мені зійти. Я усвідомлюю, що навіть уявити не могла подібних веселощів, коли гірко плакала вранці.

Гості багато танцювали на моєму весіллі. Вони напилися. Усі захоплювалися опорядженням склепінчастої зали, де переважали морські мотиви. Етьєн Лерой дивовижно співав упродовж балету, але його затьмарив Карл, який прибув у костюмі Нептуна, усівшись на хвості величезного золотого гіпопотама. Урешті-решт я витримала офіційну частину сьогоднішніх урочистостей. Щоправда, судячи зі стану багатьох придворних, вони гулятимуть до світанку. Дюжина жінок супроводжує мене, щоб допомогти підготуватися до інтимної церемонії — моєї шлюбної ночі. Дюжина придворних дам, серед яких немає матері.

Попри те, що я не жадаю її товариства, відсутність матері дошкуляє мені. Моє походження й мої привілеї заслуговують на королівський супровід. Її саму відводила до шлюбного ліжка королева Елеонора. Потім я збагнула: королева Франції — у моїй свиті, принаймні та, кого формально вважають королевою — моя зовиця Єлизавета. Вона крокує з одного боку, а Генрієтта — з іншого; обидві жінки тримають мене під руку. Генрієтта знає, про що я думаю, і підтримує моє рішення потисканням руки. Натомість Єлизавета, роздягаючи мене, намагається ніжними дотиками розвіяти мої дівочі страхи. Я вдячна їй, адже я справді знервована, хоча вона помиляється щодо причини мого хвилювання.

Я все ще налаштована відмовити моєму кузену. Щоправда, я не впевнена, що він прийме цю відмову. Лягаючи в ліжко, я пригадую, як він буянив на вечірніх урочистостях. Може, мій кузен і не високий, але, як відзначила Шарлотта цього ранку, він завзятий спортсмен, тож має бути сильним. Якщо мої слова не завадять йому вимагати здійснення шлюбних стосунків, я маю сумніви, що впораюсь із ним.

— Ви дуже бліда,— Єлизавета ніжно нахиляється, простягаючи мені келих вина, від якого я відмовляюсь. Гадаю, сьогодні я пила менше за всіх. Якщо розум — моя єдина зброя, він має бути гострим.

— Я просто втомлена.

— Погано, адже цієї ночі вам доведеться мало спати,— кепкує Флері де Суссі.

Фрейліни, які зібралися довкола мого ліжка, сміються. Так само, як і люди за дверима. Прибув мій кузен у супроводі деяких своїх підданих. Вони гучно розмовляють і регочуть, підштовхуючи одне одного. Потрапивши до моєї яскраво освітленої кімнати, повної чарівних жінок, вони негайно замовкають. Потім якийсь придворний за спиною мого кузена змушує короля переступити поріг зі словами:

— Уперед. Може, вона й католичка, але вона гарна.

П’яний,— думаю я. Обличчя чоловіка розчервонілося, верхні ґудзики камзола розстебнуті. Точно п’яний. Я придивляюсь до мого кузена, який шаріється, коли мої фрейліни проходять повз нього. Комір відірвано; обличчям струменить піт. У цьому винна спека чи він напився, як і його приятель?

Я зістрибую з ліжка так швидко, наче воно зайнялося полум’ям. При цьому я забуваю, яке прозоре моє нічне вбрання.

Король Наваррський відверто витріщається на мене, поки його люди виходять з опочивальні.

Генрієтта підбадьорює мене поглядом, після чого виходить слідом за іншими. Почувши грюкання дверей, король Наваррський відвертається, що дає мені час схопити сюрко.

— Пані,— мій чоловік вітається зі мною легким нахилом голови. Несподівана граційність його рухів і ясність мовлення дають зрозуміти: якими би п’яними не були його приятелі, він цілком контролює себе. Дякувати Богу.

Усівшись на найближчому стільці, він знімає чоботи. Я не в силах говорити й мимоволі згадую, як заплітався мій язик, коли в дитинстві мене кликали до матері. Підвівшись, мій кузен починає розстібати камзол. Побачивши оголене тіло під сорочкою, я переходжу до дій.

— Зупиніться.

Його пальці завмирають.

— Пані?

— Нам треба дещо обговорити.

— Сьогодні ви майже не розмовляли зі мною, а зараз хочете щось обговорювати?