Дочка Медічі - Софі Періно

— Сигнал! — моя сестра Клод не єдина, хто каже це, але я чую саме її.

Фрейліни, які несуть мою мантію, квапливо розгортають її. Тепер мене відділяє близько чотирьох метрів від моєї матері та сестри. Навіть якщо в останню хвилину вони спробують звернутися до мене з порадами або заспокійливими словами, я все одно їх не почую.

Двері зали відчиняються, і я бачу, що ворота палацу теж відчинені навстіж — таке враження, ніби переді мною — безодня сліпучого білого світла. Коли ми рушимо з місця, я не побачу нічого за порогом. Чи відчуває те ж саме в’язень у день страти? Коли його витягають із темниці, він бачить світло (зазвичай це символ добра й чистоти), але він знає, що приречений, і для нього це ознака загибелі.

Опинившись надворі, я налаштована тримати себе в руках. Я докладу всіх зусиль, аби сльози, які я проливала в моїх апартаментах, були останніми, доки мене не залишать на самоті.

Замружившись від променів сонця, я стою на дерев’яному помості, що з’єднує палац архієпископа з воротами Собору Паризької Богоматері. Унизу з’являється кортеж більший за мій. Герольди, убрані в камзоли, розшиті державними емблемами Франції, й королівські охоронці з сурмами й кимвалами очолюють величезну королівську свиту, озброєну алебардами. Відблиск сонця на зброї знову викликає в моїй уяві образ ката в каптурі. А ось і мій особистий кат. Він стоїть між Анжу та Алансоном, убраний у жовтий атласний костюм, рясно прикрашений сріблом і перлами. Вбрання моїх братів нічим не відрізняється. Невже мій кузен не бачить, що припускається помилки, одягаючись так само, як і вони? Мої брати високі, темноволосі, з виразними рисами обличчя. Жовтий їм пасує. Натомість король Наваррський має хворобливо блідий вигляд.

Мій наречений зустрічається зі мною поглядом. Що я бачу в його очах? Надію? Недовіру? Мені байдуже. Я шукаю очима Генріха. Неважко здогадатися про релігійні переконання кожного дворянина з королівської свити: на відміну від мого чоловіка, його товариші по вірі, очевидно, не відмовилися від жалоби. Я ледве стримую сміх: я мала рацію, коли дражнила Генріха,— він зливатиметься з протестантами. Проте виявилося, що він змінив рішення вбратися в чорне. Коли я помічаю його біля похмурого принца де Конде, він блідий, як смерть, але вбраний у сріблясто-рожевий костюм. Його очі сповнені люті, й вони не відриваються від мене, доки кортеж не просувається вперед.

Здається, ми чекаємо вічність. Урешті-решт настає наша черга. Коли ми проходимо, безліч облич повертається до нас. Чимало роззяв спостерігають із вікон і дахів. Однак особливої радості ніхто не виявляє. Сподіваюсь, моя мати це бачить. Упевнена, що люди мого кузена все розуміють. Деякі з них збилися в окремі групи, їхні очі насторожені, їхні усмішки фальшиві. Вони знають: попри те, що король Карл виявляє однакову прихильність до католицьких і протестантських підданих, парижани не настільки одностайно їх підтримують.

Перед воротами Собору король підводить мене до мого кузена, той простягає руку. Я ігнорую його жест і руки не подаю. Поки фрейліни поправляють шлейф моєї мантії, мої родичі займають свої місця. Так само вчиняє і кардинал де Бурбон. Він дуже скромно вбраний: на ньому звичайне облачення. Таким було бажання матері короля Наваррського. Кардинал починає церемонію, і я начебто непритомнію: задихана від спеки, зачарована його голосом, я навіть не прислухаюсь до його слів. Потім я чую голос мого кузена. Кардинал знову щось говорить. Аж раптом западає тиша. Карл робить крок уперед і вельми брутально штовхає мене в плече. Ошелешена, я усвідомлюю, що не відповіла кардиналу.

— Згодна,— бурмочу я.

Жалюгідна відповідь, але я підтвердила мою згоду, і цього достатньо. Я дивлюсь на зображення над головою кардинала. Це сцени зі Страшного суду: архангел Михаїл зважує душі померлих і вирішує їхню долю залежно від того, яким було їхнє земне життя. Цієї миті я низько оцінюю мої шанси потрапити до раю, адже я взяла шлюб із єретиком, порушивши канонічний закон. Уся церемонія триває на диво недовго, враховуючи, що йдеться про ритуал, який має змінити моє життя. Однак я радію. Близькість мого кузена нестерпна. Не знаю, можливо, причиною є цілковита фальш нашого союзу. Віднині він має стати для мене близькою людиною, найдорожчою й найважливішою за всіх, крім короля — мого брата. Проте цього не трапиться. Мене тішить, що невдовзі ми розійдемось. Я благословляю Жанну Д’Альбре з її нескінченними умовами, завдяки яким мій кузен не може бути присутнім на нашій шлюбній месі.

На жаль, перш ніж я зможу насолодитися цією паузою, я змушена прийняти його руку. Поки ми прямуємо до темної й холодної церкви, довкола нас лунають фанфари. На помості, що відділяє неф від хору, до нас приєднується Анжу, який замінить мого кузена під час меси. Зазвичай я вперто відмовляюсь від руки Анжу. Сьогодні я залюбки погоджуюсь. Мабуть, він здається меншим із двох лих. Хоча ні. Відверто кажучи, якщо порівнювати його з моїм кузеном, мій брат підступніший. Нічого не вдієш, боюсь, у моєму новому житті лиха буде забагато.

«...factum est, et habitavit in novis et vidimus gloriam ejus, gloriam quasi unigeniti a Patre, plenum gratiae et veritatis. Deo gratias».

Меса добігає кінця. Кардинал де Бурбон і Єпископ Діня не встигають спуститися з вівтаря, як хтось поспішає привести мого кузена. Я замислююсь, чи усвідомлює він недоречність своєї поведінки, коли гомонів зі своїми приятелями в монастирі, чи усвідомлює він, що всі чули їхні гучні розмови та сміх, і це викликало загальний подив і ворожість. Коли він наближається до мене, я не бачу на його обличчі жодних ознак збентеження. Я готова взяти його під руку. Натомість він без попередження стискає мене в обіймах. Я напружуюсь, але він пригортається щільніше й шепоче:

— Ми маємо показати королю Франції те, за що він заплатив,— символ нового кохання між протестантами й католиками. Не заперечуєте?

Коли ми спускаємось уздовж нефа під звуки органа, я відповідаю: