Дочка Медічі - Софі Періно

— Серця важко змінити. Учинки важливіші за них. Нам не обов’язково любити, аби навчитися не вбивати одне одного.

Я міркую над тим, кого він має на увазі — французьких протестантів і католиків або нас обох.

За нашої відсутності залу палацу встигли розкішно прикрасити. Ми сидимо на почесних місцях біля короля. Таке враження, що це Карл одружився. Він сяє від задоволення. Ледве я вмощуюсь, він палко цілує мою руку.

— Сестро, сьогодні великий день. Я наказав відчинити всі вікна, аби містяни чули, як ми святкуємо.

Глянувши на гостей, я завважую, що вони не виявляють особливої радості та веселощів, але мені не вигідно висловлювати цю думку. Королівська прихильність понад усе.

— Брате,— відповідаю я, у свою чергу підносячи його руку до моїх вуст,— попри те, що я стала дружиною короля Наваррського, сподіваюсь, ви розумієте, що передусім я залишаюсь вашою сестрою. Благаю вас не викидати мене з вашого серця й надалі любити так, як я люблю вас.

— Авжеж! Король Наваррський може пригортати вас до серця, але це не означає, що я викину вас із мого серця,— Карл жваво нахиляється до мого кузена.— Кузене, я віддав вам найцінніший скарб, і йдеться не про її посаг, а про неї саму. Пообіцяйте дбати про неї, як завжди дбали її брати. Інакше я буду незадоволений.

— Ваша величносте, обіцяю вам ставитися до моєї дружини з усією повагою й турботою, до яких вона звикла.

Я пильно вдивляюсь у його обличчя, намагаючись визначити, чи він навмисно знущається. Проте погляд мого кузена ніжний.

Приносять перші страви. Я нічого не кажу кузену, а він нічого не каже мені. Час від часу Карл припиняє жувати й красномовно нахвалює всіх і все. Коли на тарілках нічого не залишається, король оголошує:

— Я приготував чудовий сюрприз,— він робить знак двом офіцерам. Заходять герольди з тацями, повними золотих медальйонів. Юнаки починають розкидати їх гостям. Карл підкликає одного з герольдів, і він підходить до нас зі своєю тацею.— Візьміть один,— велить Карл.

Я беру медальйон. У центрі вигравіювано ягня, що згорнулося клубочком біля розп’яття. На зображенні видно напис: «Я несу вам мир».

— Переверніть,— підказує мій брат.

На зворотній стороні я бачу мої ініціали, переплетені з ініціалами мого кузена,— відверте свідчення того, що я — ягня, принесене в жертву задля підтримання дворічного миру.

Карл усміхається, чекаючи на мою реакцію.

— Гарно,— з натугою кажу я.

— Кузене, ми маємо поділитися вашою радістю і показати мою щедрість. Ходімо, роздамо медальйони вуличному натовпу.

Я спостерігаю, як вони удвох — Карл ще попереду з тацею, яку він забрав у герольда,— прямують до вікна і жменями розсипають золото. Бачу, що інші теж спостерігають,— не лише мій коханий герцог, а й більшість католицьких аристократів. Коли мій брат і мій чоловік, усміхаючись, відходять від вікна і Карл обіймає його за плечі, деякі гості не приховують гніву. Я розумію їхні почуття, проте нагадую собі, що мене має тішити дружня бесіда короля з моїм кузеном. З одного боку, шлюб може зробити мене нещасною, а з іншого — посилити мій вплив при дворі. Якщо я не отримаю від цього союзу ані влади, ані престижу, я не отримаю нічого.

Тримаючись за руки, обоє повертаються до столу. Мій кузен усміхається мені, після чого одним ковтком вихиляє келих вина. Ще кілька тижнів тому я б вирішила, що він не помітив зневагу й незадоволення декого з присутніх. Однак упевнившись, що він розумніший, ніж підозрюють інші, я схильна думати, що він відчуває антипатію багатьох гостей, але удає, ніби не звертає уваги.

— Кузене,— каже Карл, коли король Наваррський просить наповнити йому келих,— ви маєте добрий апетит.

— Завжди мав, ваша величносте.

— Чудово. Я не довіряю людям, які погано їдять,— Карл зиркає на Анжу.— Гадаю, ви станете одним із моїх улюблених братів.

Мати стискає губи, Анжу та Алансон дивляться на нього спідлоба.

Коли всі ми підводимось наприкінці трапези, Генрієтта й Шарлотта підходять до мене.

— Ваша величносте, зачекайте хвилинку, ми знімемо вашу мантію,— каже її милість.

Я зупиняюсь, радіючи нагоді побути з подругами.

Король Наваррський теж зупиняється, чекаючи на мене, але Генрієтта просить його піти.

— Не бійтеся, пане, ми негайно приведемо вашу наречену й у значно кращому вигляді. Навряд вас обох умістить один паланкін, якщо королева Наваррська залишиться в такому вбранні.

Мій кузен усміхається герцогині, підморгує Шарлотті й каже:

— А вам навряд чи вдасться пліткувати, якщо я стовбичитиму тут, як дурень,— уклонившись, він виходить.

— Він добре знає жінок,— каже Генрієтта, проводжаючи його поглядом.

— Він краще розуміється на конях,— глузую я.

— Якби ж він подобався вам трохи більше, а королю — трохи менше,— зітхає Генрієтта.— Так склалося, що ви обоє дратуєте найвпливовіших придворних. Як це вам допоможе?

— Я поводитимусь як належить.

— Неправда. Невже ви змінили ваші плани на вечір?

Я мовчу.

— Сумніваюсь. Навіть заради порятунку Шарлотти.

Повернувшись до моєї другої подруги, я кажу:

— Мені прикро, що вам доведеться виконати обов’язки, якими я знехтую.

— Усе гаразд. Я впевнена, що він буде не найгіршим із моїх коханців. Принаймні