Дочка Медічі - Софі Періно

Дещо перелякана, Жийона наближається до мене з моїм сюрко в руках. За її спиною сонце зазирає у вікно — здається, воно високо стоїть у небі. Учора я довго не могла заснути. Невже, зрештою, я проспала останній ранок моєї свободи?

— Котра година? — запитую я, витираючи очі кулаками, немов дитина.

— Минула одинадцята, ваша високосте.

Мене охоплює паніка, таке враження, ніби до горла підступає жовч.

— Я принесла вам сніданок.

Мене нудить від самої думки про їжу.

— Скільки часу залишилося?

— Менше двох годин.

Не мине й двох годин, як прийде жінка, відповідальна за підготовку до шлюбної меси. Нестерпно уявляти, як дюжина фрейлін метушитиметься навколо мене, сміючись і розважаючи одна одну.

Пронизливе томління, яке я відчувала минулої ночі, повертається. Учора мене привела сюди вся моя родина. Вони залишили мене саму в палаці архієпископа, і я була сама, коли лежала без сну. Як я жадала Генріха! Якби ж я могла побачити його зараз і нагадати собі, що мені все ще є заради чого жити. Але я не насмілююсь запитати про нього. Я побачу його в товаристві людей, яких він зневажає. Мій коханий мусить супроводжувати кортеж короля Наваррського, оскільки виконує свої обов’язки.

— Я воліла би вбратися в чорне,— кажу я Жийоні, згадавши слова Генріха про його костюм. Я угортаюсь у сюрко, наче зараз розпал зими, а не спекотний серпневий день.— Де моя перука?

Жийона здивована. Маленький сюрприз для неї. Зазвичай я не ношу перук, якщо точніше, відтоді, як Генріх сказав, що йому не подобається, як вони виглядають на мені. Проте мені надіслали спеціальну перуку для весілля. Як і все інше, її обирала мати, прагнучи створити мені образ відповідно до її мети.

Жийона відкриває великий шкіряний футляр і виймає перуку. Світлі чудернацькі кучері — чудовий вибір. Така перука допоможе мені змиритися й запевнити себе, що заміж за короля Наваррського виходить не жінка Марго, а Маргарита — герцогиня де Валуа, французька принцеса.

Служники з моїм елегантним убранням приходять раніше, ніж я гадала. Жийона допомагає мені одягти сорочку з високим, оздобленим мереживом коміром, який обрамлятиме мою голову. Вона тримає моє позолочене взуття, коли з’являється Генрієтта.

Глянувши на моє обличчя, вона каже:

— Ваш наречений припиняє жалобу заради весілля, але я бачу, що ви вирішили інакше.

Я ударяюсь у сльози. Відтоді, як я прокинулася, я пролила стільки сліз, що й не злічити.

Моя подруга хитає головою:

— Гаразд, краще виплакатися зараз. Коли ви будете вдягнені, можете зіпсувати сукню.

— От і добре,— сердито відповідаю я.

— Нещастя — не привід виглядати погано. Пам’ятайте: герцог дивитиметься на вас, причому набагато частіше за вашого чоловіка.

Заходить Клод у компанії баронеси де Рец.

— Скажіть усім, що вони вільні,— наказую я баронесі. Хай моє горе бачать якнайменше свідків.

Затискаючи мене в корсаж, так рясно прикрашений коштовностями, що його вага могла би придавити тендітнішу жінку, моя сестра робить слабку спробу втішити мене.

— Фіолетовий оксамит гарно підкреслює колір вашої шкіри.

Не втримавшись, я розвертаюсь до свічада. Мене зробили одним із державних символів — на моїй сукні вишили стільки золотих лілей, що мене можна прийняти скоріше за королеву Франції, ніж за майбутню королеву Наваррську.

Коли мене відводять до туалетного столика, я заглиблююсь у власні думки, поки фрейліни фарбують мені обличчя, а Жийона підколює моє волосся шпильками, готуючись закріпити вуаль.

— Це поліпшить їй настрій,— іронічний голос Генрієтти привертає мою увагу. Герцогиня тримає тацю, на якій лежить дивовижної краси намисто. Його прикрашають величезні рубіни та діаманти, а між ними, немов сльози, сяють перли розміром із виноградину.— До нього додається така ж сама тіара,— Генрієтта наказує баронесі де Рец відкрити іншу скриньку.

— Подарунки від нашого брата,— поспішає уточнити Клод, наче боїться, що я подумаю, що коштовності надіслав мій кузен. Даремно боїться. Я знаю, яким вбранням і прикрасам надає перевагу мій майбутній чоловік. У нього жахливий смак. Такий неуважний дворянин ніколи не обрав би подібні подарунки.

Коли Клод нахиляється застібнути намисто, Генрієтта шепоче:

— Намисто добре пасує до вашої сукні, але уявіть, як чудово воно виглядатиме на оголеному тілі. Ви маєте продемонструвати це Генріху,— я знаю, якого Генріха вона має на увазі, але все одно здригаюсь від думки, що мій кузен колись може побачити мене оголеною.

Коли на мене одягають перуку й корону, я знову підводжусь, даючи змогу Жийоні загорнути мене в горностаєву накидку. Інші фрейліни чекають, кожна тримається рукою за мою мантію з величезним шлейфом. Щойно вони закріплюють мантію на моїх плечах, заходить мати.

— Дочко,— вона вітає мене коротким кивком голови. Розвернувшись до Генрієтти, питає.— Вона готова?

Я захлинаюсь сльозами. Не можу втриматися. Я роблю те, що бажає її величність,— виходжу заміж за мого огидного кузена, але все одно не можу дочекатися від матері слів любові та підтримки.

— Пані, невже вам нічого сказати вашій доньці у день її весілля? — схлипую я.

— Годі плакати,— велить вона.— Ми витратили півмільйона екю, аби ви мали королівський вигляд. Хочете все зіпсувати червоним носом?

У парадній залі чекає мій кортеж. Карл здається недоречним на чолі свити з-понад сотні придворних дам. Багато поглядів прикуто до мене, але, здається, більшість придворних зацікавлені деталями мого вбрання. Лише дружина короля дивиться мені просто в очі. Вона підбадьорює мене усмішкою. Мати відводить мене до короля, після чого займає своє місце. Довкола нас чути збуджений шепіт,