Дочка Медічі - Софі Періно

Однак попри те, що обоє начебто заспокоїлися, всі інші, навпаки, втрачають спокій. Почасти в цьому винна спека. Хто може бути ввічливим, якщо Париж перетворився на розпечену піч? Але все серйозніше, як і казала Генрієтта. Забагато протестантів блукають залами Лувру й вулицями міста так, наче вони — рівня католикам. Це видовище страшенно дратує тих, хто дотримується істинної віри. Зі своїх амвонів священики таврують ганьбою «загарбників», незважаючи на гнів її величності.

При дворі Анжу та його друзі постійно сваряться з дворянами мого кузена. Спорт не сприймається як звичайна розвага. Під час тенісних матчів проливається кров. Спортивна боротьба більше нагадує справжні битви. Як і в місті, мати докладає всіх зусиль, аби розбурхані пристрасті вгамувалися. Коли у неї виходить погано, вона запевняє, що все це триватиме недовго: на день мого весілля Карл скасував усі офіційні заходи, а за два дні після церемонії вся свита переїде до Фонтенбло, оскільки вагітній дружині короля потрібні кращі умови.

Я плачу щодня. Учора ввечері розплакалася в ліжку з Генріхом — герцог так розхвилювався, що я боялася, що він схопить кинджал і в самій сорочці помчить Лувром у пошуках мого кузена. Така відсутність самоконтролю налякала мене. Як би мені не хотілося ухилитися від шлюбу з королем Наваррським, я не можу бажати йому смерті. Не лише через докори сумління. Смерть мого кузена від руки Генріха означатиме смертний вирок і для мого коханого. Я заспокоїла мого герцога і змусила його присягтися, що він стримуватиме свій гнів і не вдасться до насильства. Проте я не можу вплинути на його ненависть і на його роздуми. Коли ми на публіці, очі Генріха завжди прикуті до короля Наваррського.

— Якби я не знала, що жахливе завдання доручили мені, я подумала б, що це герцог мусить звабити короля Наваррського,— жартує Шарлотта, затуливши рота долонею.

Ми зібралися в апартаментах короля, чотири дюжини жінок і чоловіків — найшляхетніших дворян зі свити мого брата та кузена. На перший погляд здається, що всі приємно проводять час. Мій кузен грає в кості з королем. Гіз тиняється туди-сюди, витріщаючись на нього.

— Той самий випадок, коли спокійніший вираз обличчя більше личив би Гізу. Насправді, Марго, йому пішло б на користь, якби ви переконали його опанувати себе,— каже Генрієтта.— Його милість витратив багато часу на повернення королівської прихильності; з його боку нерозумно шкодити собі, ображаючи принца, якого ваша мати та брат бажають обіймати.

Я знизую плечима й одразу кляну себе, адже цей жест нагадує мені мого кузена.

— Я не можу змінити Генріха. Він кохає мене, а відтак ненавидить короля Наваррського.

— Йому доведеться терпіти так само, як і вам довелося терпіти товариство моєї сестри,— відповідає Генрієтта.

Король Наваррський переможно скрикує; один з його друзів плескає його по плечу. Цей чоловік постійно поряд із ним. Сеньйор де Піль? Ніяк не запам’ятаю імена протестантів — мабуть, тому, що не дуже прагну їх знати. Мій кузен підводиться. Шарлотта зітхає і вчиняє так само.

— Побажайте мені удачі,— каже вона, перш ніж покинути нас і розпочати метушню біля нього.

— От дурненька, просить мене побажати їй удачі. Мені самій не щастить,— кажу я.

— Вам не потрібна удача, адже ви маєте красу і розум,— нахилившись наді мною та Генрієттою, мій брат Франциск простягає мені лютню й усміхається.— Ви зіграєте для мене?

Я беру інструмент і усміхаюсь у відповідь.

— Авжеж.

Франциск сідає на підлогу переді мною. Я починаю грати й тихенько співати. Мій голос приваблює Генріха, немов поклик сирени. Він зупиняється за моєю спиною й по-власницьки стискає моє плече. Принц де Конде каже:

— Кузене, ви пропустите виставу.

Мій кузен відвертається від Шарлотти, з якою мило шепотівся. Не зрозумівши справжнє значення слів Конде й побачивши мене з лютнею в руках, він каже:

— Вибачте, пані, ви граєте для нас?

— Я граю для будь-кого, хто слухає.

— Яка привітна жінка,— усміхається Конде, але в цій усмішці немає тепла.— Герцогиня де Валуа не дуже перебірлива. Вона розважатиме всіх гостей.

Генрієтта різко вдихає і торкається моєї ноги. Рука Генріха міцніше стискає моє плече. Однак на мій захист кидається Франциск. Підстрибнувши, він каже:

— На що ви натякаєте, пане?

Король Наваррський торкається руки Конде. Принц ігнорує його.

— Ходімо надвір, і я буду відвертим.

— Залюбки, пане, тільки хай спершу нам принесуть мечі. Коли ви скажете те, що хотіли, я швидко впораюсь із вами.

Протестант, у якому я таки розпізнаю сеньйора де Піля, сміється. Поза сумнівом, така реакція викликана тим, що Франциск — недосвідчений воїн, а принц загартований у боях. Цей сміх — помилка. Розлючений, Франциск крутить головою в пошуках кривдника. Не знайшовши його, він звертає погляд до Карла.

— Брате, якби ці гугеноти не були вашими гостями, я вбив би їх усіх — ніхто не сміє глузувати з честі та талантів Валуа.

— А я охоче допоміг би вам,— голос Генріха над моїм плечем лунає тихо, але не настільки, аби король і принц де Конде не почули його.

— Мені не до вподоби ваші жарти,— відповідає Конде.— Ми маємо стільки ж чоловіків, скільки й ви, і жоден із нас не здався.

Остання фраза — камінь у город Анжу, адже, згідно з чутками, він убив батька принца лише тоді, коли той потрапив у полон. Усім присутнім перехоплює подих.

Анжу, який до цієї миті лежав у кутку з Сен-Мегреном і насолоджувався виставою, підхоплюється й обіймає мого молодшого брата за плечі на знак єднання, до якого він зазвичай не схильний.

—