Дочка Медічі - Софі Періно

— Добре. Байдужість — це сила.

— Ви говорите з якоюсь гіркотою.

— Можливо,— вона витримує паузу.— Мій досвід саме такий. Я шалено кохала вашого батька. Ми були одружені двадцять п’ять із гаком років, але я ніколи не приваблювала його як жінка. Якби я була байдужою до нього, це стало б моєю перевагою.

Гадаю, треба висловити співчуття, адже їй боляче робити таке зізнання. Проте в цю мить я не схильна виявляти доброту до матері.

— Тоді мені пощастило більше, ніж вам.

— Поки що ні. На відміну від вас, я маю синів. Раджу вам, дочко, не використовувати вашу подругу Шарлотту як привід нехтувати вашими шлюбними обов’язками.

— Пані, якби в короля Наваррського не було нащадків, підозрюю, що ви плакали б останньою. Ще одне покоління Бурбонів-протестантів на півдні навряд чи вам сподобається.

— Може, вони оберуть католицизм, як їхня мати. Діти вашого кузена будуть нащадками як Валуа, так і Бурбонів. Це охолодить релігійну боротьбу.

— О так, ми ж любляча родина: жодних ревнощів, жодних інтриг,— я виразно дивлюсь на Анжу, який вітає гостей.— Я бачила, як поводяться ваші сини, пані, і з такою ріднею мені страшно народити більше, ніж одного сина.

Мати відпускає мене. Її очі випромінюють щось схоже на ненависть. Але я не боюсь. Уперше в житті я відчуваю, що можу зробити боляче жінці, яка часто і з певною безкарністю завдавала болю мені.

Мій чоловік повертається й веде мене до столу. Упродовж бенкету я усміхаюсь лише йому, доки не завважую, що моя люб’язність викликає гнів герцога. Перестаралася. Я прагну переконати кузена в щирості моєї обіцянки, але не за рахунок спокою мого коханого.

Мій любий, дочекайтесь, коли закінчиться обід. Я буду вашою партнеркою, а не його.

Коли придворні повертаються до Лувру, більшість із них ледве пересуває ноги. Карл обіймає однією рукою графа де Ларошфуко, а іншою — мого герцога; він наполегливо вмовляє їх стати друзями. Ларошфуко відповідає жартами. Генріх мовчить. Мій чоловік іде в оточенні своєї свити. Він махнув мені рукою, перш ніж сісти на чужого коня. За мить він і дві дюжини дворян включно з моїми братами їдуть із двору. Паланкін залишається в моєму розпорядженні, тож я користуюсь нагодою. Наблизившись до Шарлотти, я стискаю її плечі.

— Поїхали разом.

Завісивши віконця, я питаю:

— Люба моя, як ви?

— Усе добре. Хіба може бути інакше? — вона відводить від мене погляд, по її щоках розливається рум’янець.

— Не хвилюйтесь, ми ж домовилися, що не дозволимо королю Наваррському стати між нами. Можете пліткувати й жартувати про нього так само, як і про ваших колишніх коханців.

— Нема над чим жартувати. Я вважаю вашого кузена приємним. Він неговіркий, але, якщо вже говорить, чесно висловлює свої думки.

Я не знаю, що відповісти. Тиждень тому я сказала б щось уїдливе про запах часнику — один із тих дотепів, над якими весело кепкував мій кузен під час нашої поїздки. Тепер мені це не вдається.

— Я рада, що він виявився приємнішим, ніж ви очікували. Рада, що ми обоє такої думки. Я почуватимусь менш винною, насолоджуючись із Гізом сьогодні ввечері, якщо знатиму, що ви не страждаєте.

Ми потискаємо руки і впродовж усієї поїздки пліткуємо про дивні палкі погляди мого брата Анжу в бік принцеси де Конде.

У Луврі розпочинається бал. Я покірно дозволяю Карлу відвести мене до зали. Король Наваррський танцює з його дружиною. Генріха забрала Генрієтта. Коли танець добігає кінця, вона усміхається мені, ніби запитуючи: «Насмілитесь?»

Так. Без жодних вагань я прямую до них.

— Пане, ви згодні бути моїм наступним партнером?

— Якби це залежало від мене, я був би не лише наступним, а вашим єдиним партнером.

Стільки всього трапилося відтоді, як ми стояли так близько. Цілий день ми не дивилися в очі одне одному, тож перший дотик наших пальців особливо хвилюючий — ми відчуваємо кожен нерв. Я здогадуюсь, що Генріх схвильований не менше, адже його рука тремтить.

Коли ми сходимось утретє, він нарешті збирається з духом.

— Що подумає Наваррський, коли побачить наш танець?

— Нічого, запевняю вас. Ми з моїм чоловіком чудово порозумілися. Маємо намір жити, як і більшість щасливих пар... заплющивши очі на гріхи одне одного.

— Отже, я — ваш гріх? — він усміхається, даючи зрозуміти, що жартує.

— Ви — мій тяжкий гріх. Так думає не лише мій чоловік,— я киваю в бік матері. Вона розмовляє з адміралом, але її очі прикуті до нас.

— Це робить вашу насолоду гострішою, правда?

— Авжеж. Один мудрий чоловік якось сказав мені, що заборонені поцілунки найсолодші,— я торкаюсь язиком верхньої губи.

— Тоді я зараз украду те, що заборонено,— Генріх веде мене до ніші одного з найбільших вікон.

У тіні стоїть Бюссі Д’Амбуаз, обіймаючись з якоюсь не надто знатною фрейліною. Угледівши нас, він квапливо біжить разом зі своєю дамою. Ховаючись за цією парою, Генріх підштовхує мене за масивну завісу біля яскраво освітленого вікна.

— Ви не уявляєте, як я страждав минулої ночі,— шепоче він.— Я тинявся до світанку й заснув лише тоді, коли отримав вашого листа.

Обхопивши руками голову Генріха, я нагинаю його ближче до себе, і наші губи зливаються. Огорнена музикою і м’яким оксамитом, я притискаюсь до його вуха й пристрасно шепочу:

— Я обіцяла вам. Чому ви не повірили мені?