Дочка Медічі - Софі Періно

Коли жахлива вистава добігає кінця, мій чоловік не повертається. Він залишається біля Карла, який однією рукою обіймає його, а іншою — Коліньї. Король усміхається і жваво розмовляє. Я бачу, що матір кривиться.

— Що ж,— кажу я,— може, мій брат Анжу і хоче бачити мого чоловіка в пеклі, але його величність, очевидно, любить його. Так само, як і адмірала. Закладаюсь, ви воліли б, щоб чоловік, який виїхав з Парижа сьогодні, забрав із собою свого кузена.

— Ви помиляєтесь, дочко, запевняю вас.

— Великий Боже, оце так погода! — Генріх виймає меч і кладе його на стілець.— Я залюбки залишу Париж.

— Поїдете до Фонтенбло?

— Якщо там будете ви.

— А якщо ні? — я вже вирішила, що подорожуватиму з двором незалежно від того, поїде мій кузен із нами чи ні. Але я не маю наміру повідомляти це Генріху, доки не почую його відповідь.

— Тоді я мушу залишитися, навіть якщо тут буде спекотно, немов у пеклі. До речі, про пекло. Я насолоджувався святкуванням вашого весілля більше, ніж міг уявити.

— Рада, що бодай хтось насолоджується,— напружено відповідаю я. Не можу визначити, що дратує мене сильніше: те, як швидко Генріх звик, що я дружина іншого, або те, що він насолоджувався урочистостями лише тому, що його суперника виставили на посміх.

— Годі, Марго! Хіба вас не потішила вечірня вистава?

— Не зовсім.

— Я здивований. Вистава була б іще приємнішою, якби Коліньї теж палав у вогні разом із жалюгідним чоловіком, за якого ви вийшли заміж,— Генріх заплющує очі й глибоко вдихає, наче отримує задоволення від цих образів.— Однак усе закінчилося тим, що адміралу пробачили його гріхи, як і іншим єретикам. Коли Коліньї потратить на той світ, я хочу, аби він навіки залишився в пеклі,— він по-власницьки обіймає мене.— Годі вже думати й говорити про протестантський непотріб.

Я починаю розстібати його камзол.

— Цього вечора король виявляв неабияку прихильність до вашого чоловіка. Мабуть, тому, що Наваррський підтримує цю дурість щодо Фландрії.

Я зупиняюсь.

— Ми ж домовилися не говорити про протестантів.

— Звісно. Ми говоримо про придворних, про впливових осіб, про політику взагалі. Звичні для нас теми.

Генріх має рацію. Я завжди обговорювала з ним головні події дня, завжди радила йому, як досягти успіху при дворі, де обізнаність, милість і впливовість тісно пов’язані. Протягом років я розповідала йому про вчинки моїх братів і матері, щоправда, сподіваюсь, не розкрила нічого, що зашкодило б моїй родині. Однак розмовляти з ним про те, що я чула від короля Наваррського,— інша справа.

— Я майже не бачила короля Наваррського сьогодні. Здається, я частіше зустрічалася з ним до весілля. Звісно, я не скаржусь.

Генріх киває.

— Я теж. Що менше часу ви проводитимете в товаристві цього чоловіка, то краще. Проте ви будете змушені їздити з ним, сидіти поряд, танцювати, спілкуватися з його людьми. Саме тому я просив би вас пильно стежити за ними й не пропускати повз вуха те, що вони говорять.

Я ошелешено дивлюсь на нього.

— Ви просите стежити за королем Наваррським, але його союзники вже звинувачують мене в цьому.

— Чом би й ні? Він ніщо для вас, а думка його людей взагалі нічого не значить.

Великим пальцем він піднімає за підборіддя мою голову й нахиляється поцілувати мене. Я відвертаюсь, і його губи лише ковзають по моїй щоці.

Він украй здивований.

— Маргарито?

— Він не ніщо,— мій голос лунає впевнено. Велика несподіванка для мене, адже до цієї миті я не підозрювала, що можу виявити відданість до короля Наваррського за таких обставин.— Він мій чоловік, хоч і небажаний.

— Хіба це не просто слово?

Цікаве питання. Як не дивно, я не замислююсь над відповіддю — вона приходить сама.

— Шлюб треба поважати, і я хочу бути гідною дружиною.

Генріх сміється: неприємний звук, більше схожий на гавкання собаки, ніж на теплий, лагідний сміх, яким ми зазвичай обмінювалися.

— Ваша раптова любов до пристойності вражає мене. Ми самі вирішуємо, що заслуговує на повагу, а що — ні. Інакше те, що ми називаємо коханням, було б банальною зрадою. Але я щось не пригадую, щоб ви опиралися моїм обіймам.

Я знаю, що це говорить гордість Генріха, а не його серце, але його слова дошкуляють мені. Чому він не хоче спробувати зрозуміти мою позицію?

— Я не прошу вас зрадити довіру вашої дружини.

— Який у цьому сенс? — він дратівливо уриває мене.— Вона не може сказати нічого цікавого і, безперечно, нічого корисного,— Генріх відступає на кілька кроків і одразу повертається. Він у розпачі.— Маргарито, я змушений постійно підтримувати мій вплив на короля і докладати всіх зусиль, аби становище моєї родини не похитнулося. Ви забули, що два роки тому його величність погрожував убити мене через кохання до жінки, якій зараз я не можу довіряти? Тоді ви були ладні зробити для мене будь-що,— Генріх замовкає. Може, він помітив мої здивовані очі, помітив, що я шокована його словами, які спотворюють реальність?

— Ви ладні були зробити будь-що, аби врятувати мене,— виправляється він.

— Якби ваше життя було в небезпеці, я зробила б усе, що в моїх силах, аби зберегти його,— я повільно