Дочка Медічі - Софі Періно

сидить біля мене. У будь-якому разі я помітила, що Генріх трохи напружився: це свідчить, що він ще не звик виявляти байдужість до знаків уваги короля Наваррського в мій бік. Проте коли я перехоплювала його погляд у перерві між сетами, він швидко відвертався.

— Якби ж з’явився якийсь приємний дворянин і пофліртував із вами,— каже Генрієтта, помітивши, що його очі уникають мене. Вона витягує шию.— Ось і сеньйор де Ла Моль. Він єретик, але дуже гарний єретик,— вона кличе його. Я виразно дивлюсь на неї.— Чом би й ні? — шепоче вона.— Так, він звичайний придворний зі свити Алансона, але найкращий танцівник при дворі.

Ла Моль сідає між нами, приголомшений власним щастям. Я усміхаюсь йому, сумніваючись, що Генріх помітить це і якось відреагує.

Сеньйор витріщається на мене, немов дитина — на тацю з солодощами.

Що замислила Генрієтта?

Карл здобуває перемогу. Ми радісно аплодуємо, але овації уриває крик:

— Мій королю, вони застрелили адмірала!

Сеньйор де Піль уривається до двору, зупиняється біля Карла.

— Що? Що ви сказали? — питає король.

— Я щойно з вулиці Бетізі. В адмірала стріляли, коли він повертався з Лувру.

Кров! Я знала, що це видіння щось означає.

Придворні зойкають. Протестанти підстрибують зі своїх місць. Чути шепіт і різні коментарі, серед яких чітко вирізняються слова: «Дякувати Богу!» Між тим на майданчику Карл спотикається і кидає ракетку додолу.

— Якого біса! — кричить він, розглядаючи трибуни.— Коли я нарешті заспокоюсь? Коли це припиниться? Чому вас не задовольняє мир, який я намагаюсь вам дати?

Навпроти короля стоїть чоловік, за якого я вийшла заміж чотири дні тому. Він блідий, як стіна. Його партнер Теліньї геть приголомшений.

— Адмірал помер? — голос матері спокійний. Дивно.

— Ні, дякувати Богу! Небеса врятували його: тієї миті, коли в нього випустили кулю, він нахилився зав’язати шнурок. Інакше я впевнений, що приніс би вам гіршу звістку. Проте він отримав важкі поранення.

— Мій бідолашний батько! — вигукує Карл.— Амбруаз Паре мусить негайно їхати до нього.

— Ви! — сеньйор де Піль дивиться повз короля, звинувачувальним жестом указуючи на Гіза.— Я знаю, що це ваших рук діло.

Герцог мовчить, відповідає лише зневажливим поглядом.

— Хто б не скоїв цей злочин, я знайду його,— Карл дивиться на герцога, потім на Піля і, зрештою, на мого чоловіка.— Він буде покараний.

Я розвертаюсь до матері побачити її реакцію. Вона пішла! Так само, як Анжу і барон де Рец, який сидів біля неї з іншого боку. Карл щодуху біжить геть, кличучи своїх радників. Щойно він зникає, сотні тіл починають ворушитися. Змішуватися з натовпом безглуздо. Натомість я спускаюсь і підходжу до сітки, яка відділяє гральний майданчик. За звичкою я спершу шукаю поглядом герцога. Як і мати, Генріх теж пішов. А мій кузен залишився. Він веде розмову з Пілем.

— Чоловіче! — я навмисно вживаю це звертання, аби привернути увагу. Попри нашу домовленість, я не називала його чоловіком публічно. Це спрацьовує. Король Наваррський зустрічається зі мною поглядом і прямує до мене. Його люди йдуть слідом.

— Пані.

— Сумні новини.

— Так, але підозрюю, що для різних людей причини засмученості різні. Гадаю, деяким прикро не через те, що на адмірала вчинили замах, а через те, що він вижив.

— Він точно вижив? — дехто з підданих мого чоловіка реагує на це питання ворожими поглядами.

— Піль не знає напевно. Він побіг сюди, коли Коліньї ще несли до його дому.

— Ви підете туди,— це твердження, а не питання.

— Негайно.

— Обережніше на вулицях,— сеньйор де Пардайян, який називав мене шпигункою, глузливо сміється за спиною мого кузена. Я вибухаю гнівом.— Смійтеся скільки завгодно, пане! — сердито кричу я на нього.— Але, хто б не поранив адмірала, він, поза сумнівом, захоче вистрілити і в мого чоловіка.

— Вона має знати,— шепоче хтось.

— Ходімо, Марго,— Генрієтта торкається мого рукава.— Цим ідіотам бракує розуму, аби розрізнити ворогів і друзів. У них манери селян,— вона обурено випльовує останнє слово.

Вона має рацію. Навіщо витрачати час та емоції на людей, які знущаються з мене? Я відвертаюсь від загорожі.

— Зачекайте,— чути голос мого кузена. Озирнувшись, я бачу, що він наблизився до сітки, учепився пальцями у петлі точнісінько, як робив це наступного ранку після нашого весілля.— Прошу вибачення за моїх людей, вони надто схвильовані,— він чекає на якусь відповідь, але я мовчу. Мені добре відомо, що його піддані вважають мій католицизм і приналежність до роду Валуа нездоланними перешкодами між нами; вони ніколи не довірятимуть мені. Я не прикидатимусь, що все гаразд.— Коли ми розмовляли вчора,— веде далі він,— ви передбачили такий розвиток подій, що дає підстави прислухатися до ваших сьогоднішніх слів. Я піду озброєним. Я буду обережним.

Я киваю, не розуміючи, чому так переймаюсь, якщо взагалі переймаюсь, безпекою мого кузена. Є значно гірші речі, ніж стати вдовою.

Вулиці вщент заповнені людьми. Я рада, що їду на коні, адже карета не змогла би протиснутися. На вулиці Бетізі звели ще одні ворота, які охороняють протестанти. Годину тому Карл наказав усім католикам, які живуть по сусідству з адміралом, тимчасово покинути свої домівки, аби забезпечити кращий захист Коліньї. Він також заборонив містянам носити зброю. Проте коли ми спішуємось, я помічаю під плащем перехожого блиск меча та пістолета. Карл хоче бачити Коліньї попри запевнення Амбруаза Паре, що чоловік житиме. Мати тримається якнайближче до