Дочка Медічі - Софі Періно
— Ваша величносте,— Паре уклоняється,— я витяг кулю з ліктя адмірала і видалив залишки мізинця, розтрощеного внаслідок пострілу.
Карл здригається, почувши подробиці ампутації.
— Адмірал відпочиває, але бажає бачити свого короля. Ви дозволите попросити вас відвідати його самому?
— Мені не подобається ця ідея,— бурмоче хтось.— Не треба його величності лізти самому до осиного гнізда.
— Я впевнена, пане, що в кімнаті вистачить місця для десяти людей. Стільки придворних схвильовані станом його здоров’я: їм мало знати на словах, як він почувається,— каже мати.
Королівський лейб-медик достатньо розумний, аби не суперечити її величності, тож він ствердно киває. Карл, Анжу, мати й головні радники короля піднімаються сходами. Я приєднуюсь до них останньою.
В опочивальні страшенна задуха. Адмірал лежить на ліжку. Почувши наші кроки, він піднімає голову.
— Ваша величносте, мені прикро, що я не в змозі привітати вас належним чином.
— А мені прикро, мій любий батьку, що на вас учинили такий жорстокий замах.
Карл наближається до ліжка, замінивши мого кузена, який, не дивлячись на мене, тихо відступає до відчиненого вікна, де стоять Піль і Теліньї.
— Я звелів провести розслідування цього підступного нападу,— каже король, обережно торкаючись перев’язаної руки адмірала.— Хто б це не був, він завдав удару і мені, адже ви — моя права рука і надійний радник.
— Сподіваюсь, ваша величносте, я незабаром одужаю і знову сидітиму біля вас у залі для нарад. Поки мене немає, прошу вас прислухатися до вашої совісті, а не до тих, хто прагне використати вас для своєї вигоди, а не для блага Франції.
— Адмірале,— каже мати,— вам немає чого боятися. Я завжди поряд із його величністю.
Маю вагомі сумніви, що це заспокоїть адмірала.
Теліньї виступає вперед.
— Ваша величносте, ми з моїм батьком цілком довіряємо вашому слову. Чи можемо ми розраховувати, що герцога де Гіза заарештують, перш ніж закінчиться цей жахливий день?
Адмірал звертає на свого зятя застережний погляд.
— Якщо ви маєте докази провини герцога,— каже Карл,— наказую вам виконати свій обов’язок переді мною і продемонструвати їх.
— Усі знають, що Гіз присягався вбити мого батька відтоді, як був дитиною.
— І всі знають,— мовить мати,— що його величність заборонив будь-які спроби втілити цю клятву в життя. Проте,— зітхає вона,— запальні чоловіки часто суперечать монаршій волі.
Неймовірно! У кімнаті, повній протестантів, мати щойно припустила, що мій коханий може бути винним у пораненні адмірала. Вона кинула його на поталу скаженим псам!
— Однак пане,— додає вона,— для розслідування необхідні докази, а не припущення.
— Ваші величності, можливо, ви не чули, але ми знайшли аркебузу, ще гарячу після пострілу. Зброя була на першому поверсі будинку, розташованому на території церкви Сен-Жермен-л’Озеруа. Будинок належить герцогині де Немур.
Я похолола від згадки про матір Генріха.
— Ця справа потребує розслідування,— каже Карл.
— Ви маєте слово короля! — тріумфально кричить мати.— Годі вже говорити про це. Такі розмови не заспокоюють. Адмірал має відпочити, чи не так, пане Паре?
Я бачу, що союзники адмірала не надто задоволені. Так само, як і католики, які супроводжують його величність. Я замислююсь, чи усвідомлює адмірал, який останнім часом невпинно добивався зближення між протестантськими та католицькими підданими Карла, що замах на його життя поглибив конфлікт, чи фізичні страждання не дозволяють йому думати. Натомість я усвідомлюю, і мені дуже боляче. Мене осяйнула жахлива думка, що моєю рукою скористалися даремно: незабаром я стану дружиною короля, який воює з моїм братом. Я дивлюсь на мого кузена: він мовчки спостерігає за всім, що відбувається. Чи вистачить йому сил поєднати Бурбонів і Валуа, досягти того, що не вдалося його батькові? Чи здатен він, якщо знадобиться, зайняти місце адмірала при моєму братові?
— Пане,— мати нахиляється до Коліньї,— я залишаю вас. Знайте: попри всі наші суперечки, я бажала б усім серцем, аби вас не поранили,— мати випростовується і жестом кличе дворян, яких ми привели з собою.— Ходімо, адмірал у колі друзів. Я впевнена, вони радше пожертвують життям, ніж дозволять комусь заподіяти йому шкоди.
Поки всі виходять, Карл затримується і про щось шепочеться з Коліньї. Я наближаюсь до мого кузена, навмисно не звертаючи уваги на його приятелів, роздратованих моєю присутністю.
— Пане, ви повертаєтесь з нами до Лувру?
— Ні, пані, я буду тут якийсь час.
Я відходжу до Карла й беру його під руку. Він із таким сумом дивиться на адмірала, що крає мені серце.
— Вірте мені, батьку,— лагідно каже він.— Я помщуся за вас, кого б мені не довелося покарати.
Мати, яка чекає в ногах ліжка, знервовано переминається з ноги на ногу.
— Я пришлю до вас охоронців, аби бути впевненим, що ніхто не турбуватиме ваш спокій.
Король стискає мою руку, що лежить на згині його ліктя. Ми протискаємось крізь натовп протестантів у чорному вбранні й прямуємо до наших коней. Коли всі сидять у сідлі, Карл повертається до матері:
— Цей підступний злочин — наслідок ворожнечі між домами Шатільйон і Гіз. Дім Гізів заплатить за це,— вигукує він.— Я накажу герцогу прийти, щойно ми дістанемось Лувру.
— Вибачте, ваша величносте,— каже мати,— його милість попросив
