Гра в бісер - Герман Гессе

Магістр Александр замислився.

— Тобто ви сподіваєтесь, що я колись схвалю вашу поведінку й ваші плани? — нерішуче спитав він.

— Ох, про схвалення я навіть не думаю. Я тільки сподіваюся, що ви мене зрозумієте і збережете хоч трохи своєї пошани до мене, коли я піду звідси. З вами єдиним я ще маю попрощатися в Провінції. Вальдцель І Селище Гри я сьогодні залишив назавжди.

Александр знов на кілька секунд заплющив очі. Його щоразу наново приголомшували слова цього незбагненного чоловіка.

— Назавжди? — перепитав він. — Отже, ви зовсім не думаєте повертатися на свою посаду? Мушу сказати, що ви вмієте спантеличувати людину. Одне питання, якщо дозволите: чи ви ще вважаєте себе Магістром Гри в бісер, чи вже ні? Йозеф Кнехт узяв до рук скриньку, яку він привіз з собою.

— Я був ним до вчорашнього дня, — мовив він, — і гадаю, що сьогодні буду звільнений з цієї посади, тому віддаю вам і в вашій особі Колегії ключі й печатку. Вони всі цілі, і в Селищі Гри також ви побачите цілковитий лад, якщо схочете навідатись туди.

Настоятель Ордену повільно підвівся зі стільця. Він мав стомлений вигляд і наче раптово постарівся.

— Хай сьогодні ваша скринька постоїть тут, — сухо сказав він. — Прийнявши від вас печатку, я тим самим зразу ж звільнив би вас із посади, а я на таке не вповноважений, треба, щоб при цьому акті була присутня щонайменше третина всіх членів Колегії. Ви самі раніше так шанували давні традиції і форми, я не можу так швидко призвичаїтися до вашого нового погляду на ці справи. Може, ви будете такі ласкаві й погодитесь відкласти на завтра продовження нашої розмови? — Я цілком до ваших послуг, Превелебний. Ви вже багато років знаєте мене і мою повагу до вас; повірте, що тут нічого не змінилося, Ви — єдина людина, з якою я прощаюся, перше ніж залишити Провінцію. І не тільки тому, що ви стоїте на чолі Ордену. Оскільки я віддав вам у руки печатку й ключі, то сподіваюся, domine, що, коли ми остаточно з’ясуємо все, ви звільните мене від обітниці члена Ордену.

Александр сумно, допитливо глянув йому у вічі й погамував зітхання.

— Лишіть мене тепер самого, Превелебний, ви завдали мені стільки клопоту, що на один день його аж забагато, і думати я також маю про що. На сьогодні, мабуть, годі. Завтра продовжимо розмову, прийдіть десь за годину перед обідом.

Він попрощався, ввічливо кивнув головою, і цей жест, сповнений такого розчарування, такої підкресленої ввічливості, яку вже виявляють не до колеги, а до цілком чужої людини, вразив Магістра Гри болючіше, ніж усі слова настоятеля.

Служник, який трохи згодом забрав Кнехта на вечерю, підвів його до накритого столу для гостей і сказав, що Магістр Александр не прийде, бо хоче виконати довгу вправу з медитації.

— Ви, Превелебний, також навряд чи бажали б собі на сьогодні якогось товариства, — додав він. — Кімната для вас приготована.

Александра приголомшили відвідини і слова Магістра Гри в бісер. Правда, відколи йому довелось опрацьовувати відповідь Колегії на лист Кнехта, він трохи занепокоєно готувався до його можливої появи й до розмови з ним. Але щоб магістр Кнехт, який був зразком покірності, неухильно дотримувався всіх узвичаєних правил поведінки, завжди відзначався скромністю, тактовністю, одного дня раптом з’явився до нього без попередження, самовільно, не порадившись раніше з Колегією, склав із себе звання і в такий приголомшливий спосіб знехтував усі звичаї і традиції, — такого він не міг собі навіть уявити. Хоч треба було визнати, що поведінка, тон і мова Кнехта, його делікатна ввічливість лишились такі самі, як завжди, але якими страхітливими і образливими, якими новими й несподіваними, ох, якими некасталійськими були зміст і дух його висловлювань! Ні в кого з тих, хто побачив і почув би тепер Магістра Гри, не виникла б підозра, що він хворий, перепрацьований, роздратований і не цілком володіє собою, та й пильна перевірка, яку зовсім недавно Колегія провела у Вальдцелі, не виявила ані найменших ознак порушень, неладу чи недбальства в житті і праці Селища Гри. А проте цей жахливий чоловік, що до вчорашнього дня був його найулюбленішим колегою, поставив перед ним скриньку з ознаками свого звання, наче подорожню торбу, й заявив, що він уже не Магістр, не член Колегії, не член Ордену, не касталієць і приїхав сюди тільки для того, щоб похапцем попрощатися. Відколи він, Александр, перебуває на посаді настоятеля Ордену, то Ще жодного разу не опинявся в такому безпорадному, тяжкому, прикрому становищі; він насилу зберігав витримку.

Що ж робити? Вжити сили, скажімо, накласти на Кнехта почесний арешт і негайно, сьогодні ж таки ввечері, розіслати спішне повідомлення всім членам Колегії та скликати їх сюди? Що можна заперечити проти такого заходу? Це було найпростіше і найправильніше з усього, що можна вдіяти. А проте щось у його душі повставало проти такого кроку. І чого, власне, можна цим досягти? Магістрові Кнехту воно не дасть нічого, крім приниження, Касталії — взагалі нічого, хіба що йому самому, 2настоятелеві, трохи полегшає, сумління його буде спокійніше, бо на нього вже не лягатиме тоді вся відповідальність за цей неприємний і тяжкий випадок. Але якщо в цій фатальній справі ще взагалі можна щось виправдати, якщо є ще надія промовити до почуття честі Кнехта, якось, може, змінити його погляди, то тільки в розмові з ним віч на віч. Цю прикру сутичку доведеться витримати їм двом, Кнехтові й Александрові, більше нікому, і поки він обмірковував це, то помалу дійшов висновку, що Кнехт, власне, повівся правильно й благородно: не звернувся до Колегії, яку перестав визнавати, а з’явився до нього, настоятеля, щоб витримати останній бій і попрощатися. Цей Йозеф Кнехт, хоч і вчинив щось заборонене й ненависне, все ж таки зберіг самовладання й такт.

Магістр Александр вирішив довіритись цьому останньому доказові й не вплутувати в справу весь апарат Колегії. Аж тепер, коли він надумався, що робити, він почав обмірковувати всі подробиці цього випадку і найперше запитав себе, що ж, власне, було правильне і неправильне в діях Магістра Гри, який, безперечно, справляв враження людини, переконаної у слушності й справедливості свого нечуваного вчинку. Підводячи зухвалий намір Магістра Гри в бісер під якусь формулу й міряючи його законами Ордену, які він знав краще, ніж будьхто інший, Александр дійшов несподіваного висновку, що насправді Йозеф Кнехт не порушував чи не думав порушувати букви закону,