Гра в бісер - Герман Гессе
— Звичайно, — нерішуче мовив настоятель, — але для мене це ще загадки не розв’язує. Коли ви хотіли, щоб Колегія почула ваші застереження, поклики й гасла, навіщо ж зменшили, навіть поставили під загрозу силу своїх золотих слів тим, що пов’язали їх з приватним проханням, та ще й з таким, в задоволення якого самі не дуже вірили? Я цього поки що не розумію. Але, може, зрозумію, коли ми поговоримо про все докладніше. Принаймні саме тут найвразливіше місце вашого листа: в поєднанні поклику з заявою, застереження з проханням. Ви ж, певна річ, не мали наміру користатися формою заяви тільки для того, щоб викласти нам свої застереження. Якщо ви вважали за потрібне розтривожити своїх колег, то легко могли досягти цього усно чи письмово. А прохання пішло б своїм офіційним шляхом.
Кнехт привітно дивився на нього.
— Так, — миролюбно сказав він, — може, ви й маєте рацію. Хоча… пригляньтеся ще раз до цієї заплутаної справи! І в моїх застереженнях, і в моєму проханні йдеться не про щось буденне, звичайне й нормальне, вони вже тому пов’язані одне з одним, що випадають з традиції і породжені нагальною потребою, виходять за межі узвичаєного. Адже незвично і ненормально, що людина без якоїсь вагомої зовнішньої причини раптом починає благати своїх колег, щоб вони згадали про минущість і сумнівність свого існування, і так само незвично і ненормально, що касталійський Магістр домагається місця шкільного вчителя поза межами Провінції. З цього погляду в змісті мого листа немає дисонансу. Читач, який справді уважно поставився б до мого листа, помоєму, мав би зрозуміти, що тут не просто якийсь дивак проголошує свої передчуття і хоче навіяти їх колегам, а що ці думки в нього вистраждані й він дуже перей2мається тим лихом, про яке попереджає, що він готовий відмовитися від своєї посади й сану, від свого минулого й почати життя наново в найскромнішому званні, що він переситився саном, спокійним існуванням, честю й авторитетом і прагне позбутися й відкинути їх. З цього листа — я й далі пробую дивитися на нього очима його читача — можна зробити, здається мені, два висновки: або автор цієї нотації трохи схибнувся, отже, так чи інакше непридатний уже для ролі Магістра, або, якщо автор не божевільний, а при своєму розумі, в його проповіді, в його песимізмі ховається щось більше, ніж примха й химера, а саме якась реальність, істина. Десь таким уявляв я собі перебіг думок свого читача й мушу признатися, що помилився. Моє прохання і мій сигнал тривоги не тільки не підперли й не підсилили одне одного, а їм обом не приділили належної уваги, не захотіли вдуматися в них. Мене ані зажурила, ані вразила відмова, бо, повторюю, я, властиво, незважаючи ні на що, такого наслідку й сподівався і, визнаю, заслужив його. Справа в тому, що моє прохання, в успіх якого я не вірив, було посвоєму хитрістю, формальним жестом.
Обличчя Магістра Александра ще дужче споважніло, стало майже похмуре. Але він не перебивав Кнехта.
— Посилаючи своє прохання, — вів далі той, — я не дуже сподівався, що його задовольнять, і не тішився заздалегідь, але це не означає, що я був згоден слухняно прийняти відповідь своєї Колегії як непорушну ухвалу.
— Ви не були згодні прийняти відповідь своєї Колегії як непорушну ухвалу? Чи я, може, недочув, Магістре? — перебив його настоятель, гостро наголошуючи на кожному слові. Видно, він аж тепер до кінця усвідомив, яке склалося становище.
— Звичайно, ви дочули. Такі і є: я не дуже вірив в успіх своєї заяви, проте вважав, що повинен подати її, щоб дотриматися порядку й форми. Я, так би мовити, запропонував шановній Колегії спосіб делікатно покінчити з цією справою. Але я, звичайно, вже з самого початку мав намір, якщо вона не погодиться на таке розв’язання, не зупинятися й не заспокоюватись, а діяти.
– І як діяти? — тихо спитав Александр.
— Так, як мені підказують серце і розум. Я вирішив скласти з себе звання Магістра й розпочати працю за межами Касталії навіть без доручення чи дозволу Колегії.
Настоятель заплющив очі і, здавалося, далі не слухав. Кнехт здогадувався, що він виконує особливу вправу, з допомогою якої члени Ордену на випадок раптової небезпеки чи загрози намагаються зберегти самовладання і внутрішній спокій: видихає повітря й потім удвічі довше затримує подих. Він дивився в обличчя настоятеля, почуваючи себе винним за те, що той опинився в такому прикрому становищі, бачив, як те обличчя трохи зблідло, а потім від повільного вдихання, що починалося Десь у м’язах живота, знов почало рожевіти, як очі в нього розплющилися й на мить розгублено застигли, але зразу ж прибрали свідомого, твердого виразу; трохи злякано побачив він, як цей чоловік, що вмів так само добре слухатись, як і наказувати, чоловік, якого він глибоко шанував і любив, звернув тепер погляд своїх ясних, зосереджених, завжди по 2кірних його власній волі очей на нього — стримано, холодно вивчаючи й судячи його. Кнехтові довелося довго мовчки витримувати цей погляд. — Тепер, мені здається, я вас зрозумів, — спокійно мовив нарешті Александр. — Ви вже давно стомилися від своєї посади чи від Касталії, і вас давно вже мучить бажання скуштувати світського життя. Ви воліли краще піддатися цьому настроєві, ніж законові та своїм обов’язкам, і не відчули потреби довіритись нам і пошукати поради й підтримки в Ордені. Щоб дотриматись формальності й не обтяжувати свого сумління, ви послали нам ту заяву; ви знали, що вона для нас неприйнятна, але хотіли, щоб можна було на неї послатися, якби дійшло до конфлікту. Припустімо, що ви мали підстави для такого незвичайного вчинку і наміри ваші чисті й варті пошани, інакше я собі не можу уявити. Але як ви могли з такими думками в голові, з такими бажаннями й намірами в серці, внутрішньо вже бувшії дезертиром, так довго мовчки лишатися на своїй посаді й начебто бездоганно виконувати свої обов’язки? — Я того й прибув сюди, — сказав Магістр Гри в бісер так само привітно, — щоб про все це поговорити з вами, відповісти на кожне ваше запитання, а ще я вирішив, оскільки вже ступив на шлях сваволі, не покидати Гірсланда й вашого дому доти, доки не
