дивуєте мене, Магістре. Ви розповідаєте про своє, життя, і мова йде майже про самі тільки приватні, суб’єктивні, особисті і переживання, про етапи вашого особистого розвитку й про ваші особисті наміри! Я просто не уявляв собі, що касталієць вашого рангу може дивитися так на себе й на своє життя. В голосі його бринів чи то докір, чи сум, і це зажурило Кнехта, проте він опанував себе і жваво заперечив: — Але ж ми, Превелебний, говоримо тепер не про Касталію, не про Колегію чи ієрархію, а лише про мене, про психологію людини, якій, на жаль, судилося завдати вам великих прикрощів. Говорити про те, як я працював на посаді Магістра, як виконував свої обов’язки, про те, вартий я чи не вартий звання касталійця і Магістра, мені не личить. Моя праця, як і взагалі зовнішній бік мого життя, вся на видноті, і ви можете її будьколи перевірити, ви там не знайдете багато такого, за щоб б мене варто було картати. А в нас мова йде зовсім про інше, я хочу, щоб ви побачили той шлях, яким я пішов самодин і який вивів мене з Вальдцеля, а завтра виведе з Касталії. Будьте такі ласкаві, послухайте ще трохи! Те, що мені відомо про життя світу поза нашою маленькою Провінцією, я завдячую не своїм студіям, під час яких світ поставав переді мною тільки як далеке минуле, а насамперед своєму шкільному товаришеві Десиньйорі, гостеві звідти, а ще своєму перебуванню в бенедиктинців і отцеві Якобу. На власні очі я бачив світ дуже мало, але від старого бенедиктинця я дістав уявлення про те, що зветься історією, і, можливо, це вже було причиною ізоляції, в якій я опинився, повернувшись сюди, Я з монастиря повернувся до країни, де майже зовсім не мали уявлення про історію, до Провінції вчених і гравців у бісер, в надзвичайно шляхетну й надзвичайно приємну громаду, в якій, проте, я зі своїми знанними про світ, з своєю цікавістю і небайдужістю до нього виявився цілком самітним. Багато що й винагороджувало мене за цю втрату: тут було кілька людей, яких я дуже шанував і бути колегою яких вважав для себе великою, незаслуженою честю, цілий гурт добре вихованих, високої освічених членів еліти, вдосталь праці і багато обдарованих, вартих того, щоб їх любити, учнів. Але я, навчаючись у отця Якоба, відкрив для себе, що я не лише касталієць, а й людина, що світ, цілий світ стосується і мене, вимагає від мене, щоб я брав участь у його житті. З цього відкриття 2випливали вимоги, обов’язки, потреби, бажання, виконати яких я аж нїяк не міг. Світське життя в очах касталійця було чимось відсталим і неповноцінним, повним пристрастей і брутальності, неладу й розхристаності, він не бачив у ньому нічого гарного й вартого наслідування. А насправді ж світ і його життя безмежно ширші і багатші, ніж міг уявити собі касталієць, цей світ — безперервне становлення і суцільна історія, постійна спроба й вічно новий початок; він, хоч, може, й хаотичний, був батьківщиною кожної долі і кожного відкриття, всіх мистецтв і всього людства, на його грунті виросли всі мови, народи, держави, культури, він створив також нас і нашу Касталію, він житиме, коли ми загинемо, й переживе нас. Отець Якоб збудив у мені любов до цього світу, яка весь час росла й вимагала поживи, а в Касталії не було для неї тієї поживи, тут ми жили поза межами світу, ми самі були маленьким, довершеним світом, що давно скінчив процес становлення, перестав рости.
Він глибоко відітхнув і хвилину помовчав. Оскільки настоятель не озивався і тільки очікувально дивився на нього, Кнехт задумливо кивнув йому й повів далі: — Отже, я мусив багато років нести подвійний тягар. Мені треба було керувати великою установою і відповідати за неї, і треба було погамовувати в собі любов до зовнішнього світу. Я зрозумів з самого початку, що ця любов не повинна була зашкодити моїй праці. Навпаки, вважав я, праця повинна була мати від неї користь. Якщо я навіть — хоч думаю, що цього не було, — виконував свою роботу трохи гірше, не так бездоганно, як можна сподіватися від Магістра, я все ж таки знав, що в мене чуйніше й живіше серце, ніж у багатьох моїх бездоганних колег, і що я маю що дати своїм учням і співробітникам. Я вбачав своє завдання в тому, щоб, не пориваючи з традиціями, поволі, обережно розширювати й підігрівати касталійське життя й мислення, вливати в них свіжу кров, беручи її в світу і в історії, і ласкава доля захотіла, щоб у той самий час за межами Касталії в однієї світської людини з’явилися ті самі почуття й ті самі думки про зближення і взаємозбагачення Касталії і світу: то був Плініо Десиньйорі.
Магістр Александр ледь скривив уста і сказав: — Ну так, від впливу на вас цієї людини я ніколи не чекав добра, так само, як і від вашого невдатного протеже Тегуляріуса. То це Десиньйорі остаточно намовив вас порвати з Орденом? — Ні, domine, проте він, сам того не усвідомлюючи, якоюсь мірою допоміг мені. Він приніс трохи повітря в моє тихе, затхле життя, завдяки йому я знов зіткнувся з зовнішнім світом і аж тоді зміг переконатися й признатися собі самому, що мій тутешній шлях закінчується, що моя праця не дає вже мені справжньої радості й час покласти край цій муці. Я осягнув ще один щабель, перейшов ще один простір, і тим простором Цього разу була Касталія.
— Як ви про це кажете! — похитав головою Александр. — Наче Касталія не досить велика, щоб стати для багатьох полем діяльності на Ціле їхнє життя! І ви справді думаєте, що вже виходили й здолали цей простір? — О ні, — жваво озвався Кнехт, — я ніколи такого не думав! Коли я Кажу, що досяг межі цього простору, то маю на увазі тільки одне: все, що я міг тут зробити на своїй посаді як окрема особа, вже зроблене. Якийсь час я вже стою на тій межі, де моя праця Магістра Гри в бісер — ненастанне повторення, порожні формальні вправи, я виконую її без радості, без натхнення, часом навіть без віри. Прийшла пора скінчити все це.
Александр зітхнув: — Це ваш погляд, а Орден і його правила трактують усе це інакше. В тому, що в члена Ордену буває поганий настрій, що його іноді стомлює праця, немає нічого
