Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
…Букет піонів на підвіконні в день мого народження. Мені було п’ять років, я стояла в довгій нічній сорочці на холодній підлозі і тримала цей букет. Була впевнена, що його принесла фея.
…Дощ. Злива. Водяна стіна. Але — тепла. Жодної душі на вулиці. Я йду по коліна у воді, мокра, як сама вода. Я підводжу руки до дощу і кажу: «Брате, забери мене із собою!» З потоків вимальовується напівпрозоре обличчя. Мені ніхто не вірить…
…Бійки — «подвір’ям на подвір’я». «Броненосець», зроблений з картонних коробок і оздоблений кришками з-під каструль, що їх ми таємно виносили з дому. Я ніколи не була «санітаркою», як інші дівчата. Завжди — у перших рядах, із кишенями, набитими камінням. Я вміла плюватися на три метри поперед себе, а бігала так, що мене ніхто не міг наздогнати! Бійки були жорстокі — до «першої крові». А потім переможці і переможені обмінювалися «полоненими» і разом йшли до річки відмивати в ній закривавлені носи. Потім пекли картоплю на березі і в темряві розповідали історії «про чорну руку мерця»…
Я впевнена, що всі ці байки означали для мсьє приблизно те ж саме, що й «собачі хріни». Вираз його обличчя був для мене не зрозумілим.
— Печена картопля — це смачно? — нарешті спитав він.
— Найсмачніше з усього, що я їла потім! — запевнила я. — Уявіть: спочатку картоплю треба накрасти! Зазвичай це відбувається пізно ввечері. Хтось стоїть «на шухері», а хтось лізе в сусідський город… Потім розпалюється вогнище і, коли вугілля починає тліти, — туди кладеться картопля. Коли ти вихоплюєш її з попелу — твої руки стають чорними, бо ти перекидаєш її з долоні на долоню. А потім чорними стають і губи, тому що ти не можеш втриматись і їси її просто зі шкіркою. Водночас обов’язково треба гризти огірок — тоді повнота життя відчувається краще! Такий ось рецепт… Згодом до всього цього додається горілка… Цигарки… Секс… Думки про самогубство… Але то вже зовсім інші історії. Вони — не цікаві.
Власне, вони схожі одна на одну у багатьох людей. Особливо в тих, хто вчасно скинув з очей «рожеві окуляри»…
Він уважно дивиться на мене. Здається, я, як кажуть китайці, втратила своє обличчя! Надто розбалакалася. Це — знову ж таки — від тутешнього хмільного повітря!
…Вечоріє, і з гір лине густий запах дерев, що засинають, а з клумб міста — нічних фіалок. Усе це дурманить. Перед очима пливуть чорні і рожеві кола. Чорне з рожевим — дуже красиве поєднання… Треба приборкати свої емоції, адже станеться з тобою те, що з професором Плейшнером, думаю я…
— Ось така фігня… — весело закінчую розповідь. — Тепер мені кайфово скрізь.
— Не брешіть, пані Голко, — каже мсьє Паскаль. — Ви невиліковно хворі. Вибачте, але кажу так тому, що надто добре вас розумію. У мене є ще одне запитання: чому ви наважилися на такий крок?
Передостаннє слово він промовляє з особливим акцентом. Я стенаю плечима.
— Власне, у мене була можливість зробити такий самий, тільки в інший бік, — роблю акцент я на останніх словах. — Могла б мати помешкання на березі океану, наприклад… Але це нудно — залежати від чиїхось кредитних карток. Краще мати свою!
— Тобто?
— Ну… Одного разу у мене була реальна можливість жити пречудово. Один чемний чоловік запропонував мені райське життя — на такому от березі океану. І я майже погодилась. Він був щасливий.
— І що? — Очі мсьє Паскаля стали зовсім як у хлопчика.
— Ну… Я поставила купу різних умов.
Я сказала, що маю забрати із собою собаку.
«No problem!» — сказав він.
Я сказала, що не проживу без своїх трьох подруг.
«No problem!» — сказав він.
Я сказала, що не можу залишити без нагляду могили своїх близьких.
«No problem!» — сказав він.
Тоді я сказала, що хочу забрати дерево, що росте під моїм вікном, і, бажано, тих самих круків, що злітаються до нього, кілька тонн червоного пилу з нашої вулиці, тролейбус за номером 48, вивіску з хлібного магазину, на якій зображено криві бублики…
Дерево він обіцяв викопати і пересадити.
Круків — зловити й оформити на них необхідні для транспортування довідки.
Пил завантажити в спеціальні контейнери.
Тролейбус викупити в ДЕПО, вивіску — в директора крамниці.
Я втратила терпіння. І до всього переліку додала: церкву, в якій мене хрестили, дорогу, на котрій бабці продають смажене насіння (із цими бабцями), зрештою — ту тривалу зиму, яку я так ненавиджу…
Коли він замислився, я зрозуміла, що він зовсім не розуміє гумору!
І взагалі — нічого не розуміє.
А як жити з людиною, котра увесь час твердить — «No problem!»? Краще придбати папугу чоловічої статі і навчити його матюкатися!
— Ну… — вимовив він, майже копіюючи мою інтонацію, і очі його залишалися хлоп’ячими. — Гадаю, пані Голко, ви його просто не любили…
Ха! Для такого висновку зовсім не потрібно мати ось таку сивеньку борідку, величезне помешкання і вдавати з себе мецената.
Для годиться я слухняно покивала головою.
Потім ми мовчали. Здається, з півгодини. Переді мною в тьмяному мареві пропливали чорні й рожеві геометричні фігури. Мсьє Паскаль курив люльку. Десь глибоко внизу, під нами, в суцільній тиші чувся металевий брязкіт. Ніби в підвалі катували ув’язнених. Я пригадала, що на нижньому поверсі розташована кухня. Наближався час вечері, і там, під нами, матуся Же-Же дійсно катувала вже обскубані пташині тушки, щоби зробити «курчаток табака».
— Сьогодні у мене будуть гості, — серйозно промовив мсьє після паузи. — Так, кілька приємних людей. Маленьке, майже сімейне party… Сподіваюсь, ви не відмовитесь наливати нам вино?
Цікаво, подумала я, як можу відмовитись? Ввічливість мого господаря явно зашкалювала. Якщо він усе життя був таким чемним із обслугою, не сумніваюсь, що всі вони вже придбали собі власні маєтки де-небудь у Йоркширі…
8
…Ніхто, ніхто не зрівняється
із нею!
У будь-якій компанії вона — найвеселіша,
у неї найдотепніші жарти,
всі,
всі,
всі спостерігають, як вона
п'є вино, тримає сигарету,
танцює…
Вона вміє говорити самими очима —
вони такі, що слова — зайві.
Вона сміється. Вона дзеленчить браслетами.
Її спідниця як прапор.
У неї є друзі і
зовсім, зовсім, зовсім
немає ворогів!
Тепер вона знає, скільки людей
прийде до неї!
Не один і не двоє…
Вони прийдуть…
Вони обов'язково прийдуть до неї!
Навіть якщо буде
холодна зима або злива…
Вона сміється. Їй весело.
І ніхто не здогадується, що вона
по-ми-ра-є…
Я
