Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
— А хіба ви мені не підкажете?
— Ні. Ви знайдете його самі… І ще. Ви маєте виїхати звідси з однією валізою і тридцятьма п’ятьма доларами в гаманці…
Вероніка хитнулася і зронила келих, який тримала в руці, собі на коліна. Мабуть, зі мною стався б такий самий шок. Я поквапилася, як порядна служниця, підскочити зі свого місця, підхопила Вероніку під руку і повела до вбиральні, щоби замити пляму.
— Тридцять п’ять доларів… Тридцять п’ять… — бурмотіла вона, поки ми йшли через зал до дверей. — Що можна купити на ці срані тридцять п’ять доларів?..
З виглядом побитого цуцика вона оглянулася на товариство і з надією вимовила:
— Минулого разу ви дали серу Генрі десять тисяч! Це — несправедливо…
— Генрі давно програв усе це в казино, — спокійно відказав мсьє Паскаль. — Зараз у нього лишилася така ж сума, яку я пропоную вам… А ви маєте вчинити навпаки. Якщо, звісно, чогось варті. Проведіть її, пані Голко, і дайте щось з вашої шафи — здається, у вас однаковий розмір, — я потім компенсую…
Поки ми йшли сходами, Вероніка мовчала і тільки розгублено хитала головою, мені довелося весь час підтримувати її. Ще б пак! Принаймні у моєму гаманці перед цією подорожжю була значно більша сума за ту, яку пропонував мсьє Паскаль. Я її чудово розуміла. Ми зайшли до вбиральні.
— Не переживайте, — сказала я. — Вам не обов’язково дотримуватися правил цієї дурнуватої гри. Зрештою, залишитесь або позичите гроші у друзів…
Вона сахнулася і презирливо поглянула в мій бік, ніби побачила вперше:
— Що ти в цьому тямиш?!! Хто ти така? Служниця! Сучка драна! Дешевка!
Безперечно, вона погарячкувала… Адже тієї ж миті опинилася в найдальшому кутку вбиральні, а до її фігурно вирізаних країв модерної сукні додалось ще пару незапланованих оборок. Вона ледь підвелася на своїх високих підборах. Ноги в неї були такі довгі, що вона плуталася в них, немов цвіркун. Долонями вона ковзала по слизьких кахлях. Одне слово, її підняття з підлоги мало назву «Перехід Суворова через Альпи». Я підійшла і чемно допомогла їй. Вона підвелася, ніби нічого не відбулося, — свіжа й весела. Я добре знала такий тип жінок. Зазвичай з ними товаришуєш після того, як трохи зіпсуєш зачіску.
Вона обірвала край сукні, обтерла ним спітніле обличчя, і ми разом зареготали.
— Зрештою, — сказала вона, — мсьє Паскаль ніколи не помиляється…
Вона дістала зі своєї маленької сумочки, що бовталася на зап’ясті, целофановий пакетик, клаптики папіросного паперу і елегантний пристрій для скручування цигарок.
— Косячок заб’ємо? — миролюбно запитала вона, сідаючи на підвіконня.
Я подумала, що це аж ніяк не входить до правил мого існування в цьому домі. Будь-якої хвилини сюди могла завітати матуся Же-Же з чистими рушниками і комплектом білизни, яку я попросила принести. І якщо Вероніка була тут частим гостем, то на відміну від неї я не знала, що дозволяється мені, і про всяк випадок категорично захитала головою. Вона не наполягала. Вправно насипала на папірець зілля, скрутила сигаретку, клацнула запальничкою і, затягуючись, прикрила очі.
— «Не змішувати мак із коноплями» — це стосується цього? — посміхнулася я, згадавши напучування того, кого назвали Ніколо.
— А! Цей дивак взагалі ні в чому не розбирається, крім своєї фізики, — махнула рукою Вероніка.
Я бачила, що вона цілком заспокоїлась.
— Те, що сказали про вас гості, — правда? — запитала я.
— Що саме?
— Ну, що ви з… незаможної родини…
— Ой, це все так нецікаво! Правда, правда. У мого батька шестеро дітей, я — старша. Мати померла, коли мені було п’ять років, і я її зовсім не пам’ятаю. Мені набридло таке життя. Якби не мсьє Паскаль, я б тут збожеволіла! А тепер зовсім інша річ — скоро мене тут не буде! Начхати на гроші. Є купа способів їх заробити.
Вона красномовно зарухала стегнами. Ми знову разом розсміялися. У вбиральні вже добряче смерділо травою…
У двері постукала матуся Же-Же, і я взяла у неї пакунок з одягом.
— Ну от, можете переодягатися. Не заважатиму… Ви ще вийдете до гостей?
— Ні. Ні… — серйозно сказала Вероніка. — Прощання буде занадто сумним. А я не люблю нічого сумного. Вони про це знають. Чао-чао!
Я уважно поглянула на неї.
— Чекаєш на пораду? — запитала вона. — Спробуй коли-небудь зіграти… — Вона підкинула на долоні скляну кульку, вхопила її і сунула собі в бюстгальтер. — Хоч зараз! Скажи, що думаєш ти.
— Думаю, що у вас надзвичайний голос, — сказала я. — Коли я почула його по радіо, подумала, що так може співати тільки справжня зірка!
Вероніка свиснула, вирячила очі і покрутила пальцем біля своєї скроні:
— Ти здуріла? У мене не було жодного запису! Це коштує шалених грошей! До того ж, це був експромт, а не пісня… Так, набір слів…
До речі, я теж страшенно вперта і тому, напружившись, так-сяк проспівала те, про що йшлося далі:
— У неї є друзі і зовсім, зовсім, зовсім
немає ворогів!
Тепер вона знає, скільки людей
прийде до неї!
Не один, і не двоє…
Вони прийдуть…
Вони обов’язково прийдуть до неї!
Навіть якщо буде
холодна зима або злива…
Вона сміється. Їй весело.
І ніхто не здогадується, що вона
по-ми-ра-є…
— Маячня! — вигукнула Вероніка. — Але тепер я впевнена: тобі варто зіграти! Ти дівчинка з необмеженою фантазією. Або… Або з великими тарганами в голові. Розумію, чому мсьє Паскаль обрав тебе. Це — в його стилі. Все, до побачення!
— До побачення…
А що я могла сказати?..
Вероніка вийшла із вбиральні в моїй чорній сукні, котра сиділа на ній чудово. Невже так само вона сидить і на мені, здивовано подумала я…
— Я — диктатор, — говорив мсьє Паскаль, коли я повернулася до застілля. Говорив і посміхався. Коли він так посміхається, його слова здаються цілковитим абсурдом. — Так, я — диктатор за своєю суттю. Якби я не був добре вихованим і чемним, я б силоміць змусив людство бути щасливим! До цього треба привчати, як привчають кошеня ходити до ящика з піском. Спочатку тицяють його носом у купу, яку воно наклало на паркеті, а потім кидають у коробку з теплим м’яким пісочком… Воно відчуває різницю і…
Побачивши мене, він увірвав свою проповідь і посунув свій стілець від столу:
— Що ж, панове, ми зіграли. Мені вже час лягати, я людина немолода. А ви собі розважайтесь далі. Налийте всім по останній, пані Голко!
Я знову взялася обходити публіку і розливати вино. Місце Вероніки залишалось порожнім, але я наповнила і її келих. Здається,
