Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
Раптом відчуваю дивну річ: таке зі мною вже було! Там, звідки я приїхала. Але ж у мене не було такої дивної ванни! А часом і гарячої води… Що ж тоді?! Я напружую пам’ять. Пригадую, що це був сон або марення: я лежала на дивані у своїй кімнаті під ковдрою в холодній темряві і водночас — ось так ніжилася в такій самій ванній із блакитним кахлем і запахом квітів. Нинішня ситуація в реальності була найбільшою мотрійкою, в яку вкладалась менша: спогад про те, що я сплю у своїй кімнаті, а ця менша приховувала найдрібнішу — марення про це містечко, цю розкішну кімнату і це джакузі. Якби з цього спостереження можна було вивести якусь формулу, подумала я, то виходить, що найдрібніша мотрійка дорівнює найбільшій? А середня — лише ланка між ними?
Хоча саме ця середня і є найбільшою реальністю: холодна кімната, важка ковдра, місяць, що світить у вікно, відчуття безвиході, коли не чуєш ніякого «цок-цок» ані в серці, ані зі стіни на кухні… Хто усім цим керує?
А раптом… я зараз розплющу очі і побачу холодний місяць за вікном, вкритим інеєм? Від цієї думки мені стало моторошно, і я боляче вщипнула себе за литку. Ні фіга! Блакитні кахлі не зрушились ані на сантиметр, а всюдисущі лоскотливі пальчики стали ще безсоромнішими.
Отже, треба вилізати, одягатися і йти прислуговувати за столом.
Перед самим моїм виходом матуся Же-Же проінструктувала мене, як розливається вино. В принципі, я про це дещо знала з кіно. Спочатку наливається господарю — зовсім трошки. Той має ковтнути і кивнути головою. І тоді вже наливати усім по повній. Все, як у ресторані.
— А якщо він не кивне? — спитала я кухарку і помітила, що це запитання змусило її напружено вирячити очі. Бідолашна думала кілька секунд.
— Тоді… — нарешті сказала вона. — Тоді спуститесь до мене — я вам дам іншу пляшку… Хоча навряд чи таке може бути. Всі вина в нашому підвалі — найвищого ґатунку.
— А якщо сюди проліз якийсь маніяк і шприцом через корок впустив до пляшок отруту? — не вгавала я.
— А хіба таке буває?!!
— Звісно. На кожному кроці! Ви що, телевізор не дивитесь?!
Мені просто хотілося відтягнути час. Усе ж таки це буде мій перший вихід, можна сказати, посвячення на цій роботі. Не можу сказати, що я не хвилювалась.
— Я розповім про ваше застереження мсьє, — серйозно сказала матуся Же-Же. — Хоча в такому випадку вино спочатку доведеться куштувати вам…
Які чуйні люди живуть у цьому маєтку, подумала я…
І пішла вниз, до зали.
9
…З дня на день… Із року в рік…
«З дня на день, із року в рік…» — крутилося в моїй голові, поки я йшла сходами вниз.
Що я робила з дня на день — із року в рік? Прокидалася під дзеленчання будильника, пізніше — мобільного телефону, запрограмованого на сьому годину ранку.
Йшла на кухню, вмикала чайник.
Пила каву.
Йшла до ванної.
Відчиняла шафу (заглядала в неї із синдромом «Боже, мені немає чого вдягнути!»). Одягалася.
Сідала перед люстерком.
Фарбувала вії.
Позіхала.
Зачиняла двері.
Ішла на маршрутку чи автобус. Стояла в черзі. Під дощем, снігом або сонцем. Рахувала гроші в червоному гаманці… Звичайно, часом щось змінювалося в цьому розпорядку. Але «будильник — чайник — шафа…» лишалися зі мною. Життя горіло, як сірник…
…Я погладжувала поліровані дерев’яні бильця сходів і несподівано подумала, що до мене давно ніхто не доторкався…
Перед дверима, що вели до обідньої зали (тої самої, в яку я потім входила ранком прислужувати мсьє Паскалю), матуся Же-Же тицьнула мені в руки тацю з вином і розчахнула двері, за якими чувся легенький світський гамір.
От саме тоді на мене і накотилося те відчуття — про потрапляння до іншого виміру. У всіх кутках зали палахкотіло тьмяне світло, на його острівцях, немов по груди у воді, стояли кілька чоловік і туркотіли, мов голуби. Я була стороннім предметом, котрий невідомо яким чином опинився серед гарно вбраної юрми.
— Ось і вино! — вказуючи на мене, сказав мсьє Паскаль.
Так, я була вином. Воно саме прийшло до ваших порожніх келихів. Мені лишалося відкрутити собі голову, нахилитись у реверансі і розлитись по них.
Усі почали всідатися за стіл.
Людей було небагато. Я спостерігала за ними, поки вони розміщувалися. Звичайно ж, зустрілася поглядом з Іванком-Джоном… «В оточенні мсьє Паскаля, цього дивака і відлюдника, мені трапилася гарненька слов'янка. Попри те, що ми не сказали одне одному жодного слова і я поводився досить чемно, мене не полишала думка про те, якого кольору її білизна…»
Тут була і та худорлява темноволоса жінка. Тільки тепер її волосся старанно укладено дрібними хвилями. Це не надавало їй краси (вона не здалася мені привабливою), але її трохи розкосі очі випромінювали те, що я б назвала хіттю. Губи нафарбовані такою яскравою помадою, немов вона щойно розгризала закривавлену тушку впольованої тварини.
Був той хлопчина, котрий сушив біля вогнища в дерев’яній кав’ярні свої кросівки. Він не змінив цього взуття (можливо, просто не мав нічого іншого) і намагався скоріше сісти за стіл, щоби сховати ноги за довгою скатертиною. Був ще один (його я досі не бачила) — нервового вигляду пан років тридцяти п’яти, з гострим носом і пронизливими очима. Він рухався, як маріонетка. Хтось нагорі безтямно смикав його за кінцівки. Був і той, кого мсьє назвав Федом. Вираз його пристрасного смаглявого обличчя красномовно промовляв: «Жінкам без целюліту не наближатися!!!»
Була ще одна незнайомка в лискучій сукні, яка щільно облягала фігуру і швидше скидалася на купальник.
Я б воліла побачити в цьому середовищі ще й тих музик, але вони, певно, поки що не мали доступу до цього поважного товариства.
«Вино» досить вправною ходою пройшлося повз гостей, котрі почали заправляти серветки за свої комірці, і наблизилося до господаря. Все відбулося так, як я і передбачала, тобто — як у кіно. Мсьє Паскаль кивнув головою — і я пішла обходити гостей. Жінки поглядали на мене з не меншою зацікавленістю, ніж чоловіки.
— Вона звідти чи звідси? — запитала
