Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Звідти, — відповів мсьє Паскаль.

— Уявляю, як важко було наважитися на такий крок… — співчутливо зауважила друга жінка.

Її голос здався мені знайомим, але я не могла зосереджуватись на цих дрібницях, адже якраз наливала вино в келих Іванка-Джона. Він слідкував за моїми руками і мовчав. У цю мить я згадала, як ковзала пальцями по гладких бильцях. І подумала інакше, ніж тоді, — про те, що я й сама давно ні до кого не доторкалася…

Коли вино було розлито, я запитально поглянула на господаря: що далі? Він посміхнувся і вказав очима на вільне місце — там стояла зайва тарілка.

— Сідайте з нами. Ви так гарно нагодували нас минулого разу, що маєте повне право приєднатися до нашого товариства. Я завжди був проти експлуатації людини людиною. Я — за рівноправ’я. Звикайте.

Добре, що я не одягнула білий фартушок, який пропонувала кухарка, подумала я і чемненько так прилаштувалась на краю стільця поруч із Джоном. Вийняла зі срібного колечка білу накрохмалену серветку.

Не люблю, ненавиджу і не розумію: як можна дві години провести за столом, привселюдно їсти і при тому — вести світські розмови! Можливо, ця огида — наслідок давнього випадку, коли мій кавалер, розповідаючи щось смішне (ми сиділи в ресторанчику), видмухнув мені на блузку деякі інгредієнти салату «Мімоза». Після того я з ним не зустрічалася. А їжа смакувала мені тільки тоді, коли я сиділа по-турецькому перед телевізором, поставивши межи ноги тарілку, а поруч — пляшку «Білого нефільтрованого»…

Але нічого не вдієш! Справді треба звикати. І ні в якому разі не ялозити пальцями по ніжці бокала. Це, наскільки знаю з правил етикету, непристойно! Дещо про це я знала з дамських журналів. Але в очікуванні на тост чи хоча б якусь команду господаря я полірувала кришталеву поверхню келиха з таким натхненням, що Іванко-Джон не відводив від цього магічного дійства очей.

Зараз він скаже те, що я чула безліч разів у різних інтерпретаціях, — щось про мої пальці і зап’ястя. Все це у мене досить тонке, але проворне і чіпке — маючи такі здібності, я б, мабуть, могла бути непоганою дояркою, відмінницею ударної праці. Я впіймала його погляд і усміхнулася. І подумала приблизно таке…

Не кажіть, будь ласка, нічого! Достатньо цього погляду.

Достатньо погляду, щоби відчути резонанс вібрацій.

Відчути резонанс вібрацій, які збігаються, входять одна в одну.

Входять і вібрують разом навіть на відстані.

Навіть на відстані, коли люди сидять на протилежних кінцях столу.

На протилежних кінцях столу, або — берегах океану, або — в різних куточках світу…

І навіть тоді, коли один з них перетворюється на дощ…

— Дозвольте, я вам щось покладу? — сказав Джон.

Я зраділа. І моя тарілка за якусь мить перетворилась на звалище різної смакоти. Що далі?

У суцільній тиші всі підняли бокали, випили і почали навертати виделками. Нудьга, подумала я, краще б зараз лежала у себе нагорі і клацала пультом телевізора… Тут була занадто напружена атмосфера. Я помітила, що жінка в лискучій сукні незадоволена моєю присутністю.

Мсьє Паскаль нарешті зробив останній ковток і поглянув на мене.

— Ось так ми проводимо вечори, пані Голко.

(Досить нудно, подумала я.)

— Але щоб якось урізноманітнити спілкування, — вів далі мсьє Паскаль, — ми граємо в гру. У гру, яка називається — «На вихід!». Це цікава і захоплююча гра. Сподіваюсь, вона вам також сподобається.

Потім він звернувся до товариства:

— Пані Голка тут уперше, і тому вважаю за необхідне ще раз пояснити правила. Отже, ви, мабуть, помітили, який тут довгий стіл? За ним може вміститися сотня чоловік. На початку гри приблизно так воно і було… Всі нудьгували в нашому маленькому містечку, воно завжди було просякнуте атмосферою очікувань. Досить різних. Хтось мріяв завагітніти. Хтось — виїхати в інші краї, хтось — зробити кар’єру чи зажити світової слави, а хтось і… пограбувати банк. Люди такі дивні. І їм завжди чогось бракує, аби здійснити свої наміри — сміливості, наказу, грошей, віри… І тому багато чого в їхньому житті не відбувається. А це, погодьтеся, досить прикро.

Суть нашої гри в тому, що мої шановні гості, збираючись тут із року в рік щотижня, шляхом жеребкування обирають того, хто має залишити наше приємне товариство і саме місто. Щоб утілити всі свої наміри. Суть цих намірів ми визначаємо всі разом. І, до речі, ще жодного разу не помилилися…

— Завдяки вам, мсьє Паскалю! — сказала чорнокоса жінка, вставляючи в мундштук довгу сигарету.

Мій господар клацнув запальничкою, підніс її до обличчя дами і посміхнувся:

— Просто я довше живу на світі… Дечому навчився. Принаймні розбиратися в людських здібностях…

Він знову повернувся до мене:

— Так от. Там, — він вказав на круглу, схожу на акваріум, вазу, що стояла на мармуровій полиці над каміном, — лежать скляні кульки. Всі вони однакові. Крім однієї — у ній є невеличке вкраплення у вигляді чорної троянди. Готуючись до нової вечері, я замовляю саме таку нову кульку в столичного склодува. Адже той, хто витягне цей жереб, забирає його із собою. На щастя…

(«Амулет Паскаля…» — прошепотів мені на вухо Іванко-Джон.)

— … і вибуває з гри…

Я знизала плечима:

— І що далі? Що з ним відбувається?

— М…м…м… — замекав старий мсьє. — Те, що ми йому тут побажали. За принципом морфогенного резонансу…

(«Це теорія доктора Руперта Шелдрейка… — знову прошепотів Іванко-Джон, бачачи мою повну необізнаність. — Тобто те, що ми змоделюємо тут, — повториться і десь там… Морфогенний резонанс — повторення подібних процесів…»)

Які дотепні і веселі люди, подумала я, інші б на їхньому місці почали рити канал, будувати електростанцію, повертати ріки проти течії чи шукати під парканами своїх котеджів нафту. А ці сидять собі, вечеряють, не шкодять природі, не забруднюють довколишнє середовище… Розважаються, як уміють.

— Зрозуміло, — кивнула я головою. — Все зрозуміло. Мене хвилює одне, пане Паскалю: моя роль у цій розвазі.

— О, ви будете розносити кульки. От і все.

Я підозріло поглянула на нього:

— Все?

— Поки що так. Але ви можете приєднатися до нас. Звісно, якщо забажаєте…

Для мене це означало одне: в будь-який момент я знову можу опинитися на вулиці. Навіть якщо ця купа придурків наворожить мені стати шейхинею Брунею! Якщо в них усіх є гроші, чому б не пофантазувати, чому б не вирватися з цієї глухої місцинки. Але щодо мене — дзуськи! Не така я дурепа.

— Дякую, — сказала я, — за запрошення. Я поміркую над цією цікавою пропозицією… Можна взятися за виконання своїх обов’язків?