Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
Всі дружно захитали головами, хоча я відчула, що атмосфера стала більш напруженою.
Байдуже! Я взяла акваріум з кульками і запитально подивилась на господаря.
— Починайте з кінця столу, — сказав він. — Здається, Джоне, ви скаржилися, що засиділись у наших краях… Отже, ви — перший.
З акваріумом у руках я попрямувала до свого сусіда. Вигляд у нього був не надто веселий. Він подивився на мене. Я згадала, як ми танцювали…
Іванко-Джон відвернувся і запустив руку в акваріум, затис кульку в руці, а потім, так само дивлячись мені в очі, повільно розтулив долоню. Цього разу відвернулася я.
— Прозора! — нарешті вигукнув він.
Дивно, в його голосі було стільки радості, що мене взяв сумнів щодо палкого бажання кожного з присутніх вирватися звідси.
Довгоносий нервовий пан був наступним, він із задоволенням запустив руку в доленосну посудину і з неабияким розчаруванням сповістив товариству те саме:
— Прозора…
«Перекладач Шекспіра» в старих кросівках чхнув, вибачився, випустив кульку з рук, поліз за нею під стіл. І сповістив звідти:
— Прозора.
Розкоса хижачка з байдужим виглядом сунула свою лапку в акваріум.
— Аналогічно! — сказала вона, затягуючись сигаретою і випускаючи дим майже мені в обличчя.
— Якщо нікому не поталанить, почнемо по другому колу! — сказав мсьє Паскаль.
Але мені не довелося розпочати це «друге коло», адже за мить жінка в лискучій сукні заплескала в долоні і вигукнула:
— Амулет!!!
На її долоні лежала кулька з маленькою чорною квіткою всередині…
Мені стало надзвичайно цікаво: що далі?
— Ну от, Вероніко, — посміхнувся мсьє Паскаль. — Ви і дочекалися свого часу!
— Вітаю, Вероніко, — підхопив Іванко-Джон.
І всі зарухались, потягнулися цокатися своїми келихами до жінки, ніби вона була іменинницею. Вона сміялася. Потім підвелася з-за столу і проспівала а-капела кілька рядків з пісні. Вона співала, заплющивши очі, я бачила, як вібрують її губи, а гортань переповнюють якісь дивні звуки, котрих, як мені здалося, не існує в природі… Голос був досить сильний, з широким діапазоном. Я навіть не помітила, що із задоволенням відбиваю такти ногою.
А вже потім пригадала, звідки знаю цей голос! Це ж він линув з радіо сьогодні вранці:
Ніхто, ніхто не зрівняється
із нею!
У будь-якій компанії вона — найвеселіша,
у неї найдотепніші жарти.
Всі,
всі,
всі спостерігають, як вона
п'є вино, тримає сигарету,
танцює…
Вона вміє говорити самими очима —
вони такі, що слова — зайві.
Вона сміється. Вона дзеленчить браслетами.
Її спідниця як прапор!
10
Нарешті співачка розплющила очі. Вони підозріло блищали. Вона кинула серветку на стіл і досить вульгарним жестом обтерла вказівним та середнім пальцями кутики вуст, котрі розкрила так, ніби вимовляла літеру «о». Цей жест зовсім не пасував тому образу, в якому вона перебувала хвилину тому…
— Ну, і чого ж мені від вас чекати?! — запитала вона, оглядаючи застілля.
А я здивувалася тому, якими різними були ці люди.
Якщо це товариство «обраних», якихось «вершків суспільства» місцевого розливу, хіба могли вони бути такою неоднорідною масою? Ця вульгарна красуня в сукні-купальнику, цей гостроносий нервовий пан, душка Фед у простій картатій сорочці, косоока «хижачка-вамп», майбутній літературний геній Іванко-Джон, жебрачок у рваних кросівках… Паноптикум! Що їх об’єднує? Хіба що нудьга маленького міста і неординарна особистість господаря. Або ж мсьє Паскаль — божевільний багатій чи самотній дивак.
— Ну? — нетерпляче промовила Вероніка. — Чого чекати від себе, я знаю…
— Ваше слово, панове! — поквапив товариство мсьє Паскаль. — Почнемо з кінця. Знову з вас, Джоне.
— Гадаю, тут все зрозуміло, — сказав той. — Вероніка хоче співати. Це просто, як «двічі по два».
— Так, — скривила губи «хижачка». — Але спочатку вона добряче виваляється в лайні…
— Це вже цікавіше, — пожвавішав мсьє. — Поясніть свої спостереження, пані Галино.
(О, з неабиякою зловтіхою подумала я, ця розкішна мадам має досить пересічне ім’я!)
Пані Галина знову вп’ялася в довгу сигарету і єхидно примружила очі.
— Що тут скажеш — усе написано на обличчі… Дівчинка з бідної родини та з такими нахилами повинна мати ікла… Ці ікла мають відрости. Для цього треба поточити дерево, залізо, перегризти кілька горлянок, пострибати по брудних простирадлах, кинути в натовп свою оболонку… Це — ціна слави, багатства і самотності! Все воно прийде до тебе, Вероніко!
— Що скажете ви? — мсьє Паскаль звернувся до нервового довгоносика.
Той ніби прокинувся від глибокого сну, стенув плечима.
— Я не працюю для тимчасового… Я в цьому не розбираюсь. Але якщо потрібна моя думка… Не змішуйте мак з коноплями, Вероніко. Не займайтеся самодіяльністю, не пишіть книжок, не народжуйте дітей. А ще… не носіть перлів…
Він ще бурмотів щось незрозуміле, поки його не перебив Фед:
— Не слухай його, Вероніко! Я бачу тебе посеред величезного майдану… Ти отримуєш те, чого варта: енергетику натовпу. Я чудово уявляю тебе в розкішному палаці, який ти придбаєш, коли втомишся від цієї енергетики. Довкола тебе купа людей… Вони розсмикують твоє життя по нитках, кожна з котрих — золота. Про тебе напишуть приблизно таке… — Він замислився і досить артистично удав, що тримає в руках газету: — «…Вона змінює зачіски та вбрання, колір волосся та коханців так часто, що це не вкладається в головах середньостатистичних обивателів. Ніколи не вгадаєш, якою вона з’явиться наступного разу — ангелом чи демоном, жінкою-вамп чи сором’язливою школяркою… Вона шокує. Безсумнівно, вона — гарна, талановита і досягне колосального успіху…»
Наприкінці тиради він зробив вигляд, що жмакає газету і кидає до ніг своєї візаві. Та шалено заплескала в долоні:
— Браво, браво! Ти — справжній друг!
— Але спочатку — лайно, лайно… Повними ложками… Купа лайна! Гімалайські гори відбірного смердючого лайна… — беззлобно пробурмотіла «хижачка» і звернулася до перекладача: — А ви чого мовчите?
— Так, так, — схаменувся і заметушився він. — Власне, я, як і пан Ніколо, не дуже розрізняю ноти. Особливо в сучасних інтерпретаціях… Я бачу Вероніку, котра пише книжки для своїх багатьох дітей. Власне, для цього можна не покидати містечко. Вона могла б співати під час наших свят…
— Якого біса?! — скрикнула жінка і видала таку високу ноту, що на столі вщент розлетівся келих. — А таке ви бачили?!!
Усі засміялись.
— А що скажете ви, пане Паскалю? — звернулася Вероніка до господаря.
Настала тиша. Я так само затамувала подих.
— Усі присутні мають рацію. Ви маєте дослухатися до кожного, — сказав мсьє Паскаль. — Я можу додати лише те, що, покинувши наше місто, ви візьмете псевдонім. Він буде пов’язаний зі святістю… Ви проживете довго. Ваш псевдонім вас врятує. Аби лише
