Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько

На мене зійшов священний трепет:

— І з усіх цих кандидатур ви обрали мене?! Чому?!! З вашою вдачею ви могли б найняти випускницю Сорбонни. Або Кембриджа. Або… царицю Савську. Певна: вони так само красиво хиляють вино… І не тільки це.

— Можливо, — промимрив мсьє Паскаль. — Але вони… не бачать коридора…

Я озирнулася на двері. Вони були зачинені — в них не було видно ніякого коридора. Хіба що я чітко уявила, що за ними, приліпивши вухо до замкової шпарини, стоїть матуся Же-Же.

Мій рух роздратував старого мсьє. Він заговорив енергійніше, ніби розтлумачуючи урок, який я давно вивчила і несподівано забула. До того ж він перейшов на «ти».

— Знаєте, що таке відчинений вхід?! Що таке коридор? Часом там (він вказав очима на стелю) двері відчиняються саме в той момент, коли ти висловлюєш своє бажання. Ти, звісно, про це і не здогадуєшся. Просто в цю мить промовляєш щось на кшталт: «Господи, я так хочу мати модну парасольку!» Це, гадаю, зрозуміло? (Я покірно кивнула, адже досить часто турбувала небесну царину подібними крамольними дрібницями.) Звісно, парасолька у тебе з’являється — у той чи в інший спосіб. Але в цьому разі вона з’являється швидше, ніж ти планувала. Але! — Мсьє Паскаль здійняв палець догори. — Якби у ту мить людина знала, що ДВЕРІ ВІДЧИНЕНО, хіба просила б про такі незначні речі?! (Я заперечливо захитала головою.) Так отож…

«Але до чого ж тут я?» — кортіло спитати мені, але мсьє Паскаль вів далі, і мене вже не дивувало, що він ніби читає думки, хоча це було не складно:

— Ви? Ви не вдаєтесь до крайнощів. Адже є дві категорії: ті, хто звертається по дрібниці (зазвичай вони кумедні і зовсім безпечні), і ті, хто уважно стежить за тим, коли двері відчиняються… Звісно, їм не випало знати про цю мить, але вони наполегливо, щоденно, щохвилинно вимагають СВОГО. А я не люблю надто наполегливих людей… І фанатиків не поважаю.

Він закашлявся і замовк.

Потім ми ще трохи поговорили про мої обов’язки. Відверто кажучи, я мало що зрозуміла.

Коли я вже стояла на порозі, мсьє Паскаль гукнув до мене:

— Ще одну хвилинку, пані Голко. Я забув у вас спитати: а що у вашому списку означає «собачі хріни»?.. Ми цього не знайшли…

5

Тієї ночі я спала спокійно. Відчула, що ця розкішна кімната — моя, і вже не придивлялася до кутків та дзеркал. Перше, що зробила після того, як повернулася після співбесіди із мсьє, розкидала речі, поміняла місцями вазони та стільці, виклала на стіл увесь свій скарб із косметички і розсунула штори, які висіли занадто охайно. Цим я «помітила» своє місце, як кішка. Те, що я тут затримаюся, зрозуміло. Аби тільки не змусили носити чорну сукню з білим фартушком і накрохмалений очіпок на голові!

Ближче до вечора мсьє Паскаль покликав мене знову.

— Я майже не виходжу з будинку, — сказав він. — І якщо кудись вирушаю — тільки до найближчої кав’ярні. Вона через дорогу. Але не для того, щоб поїсти. Часом там збираються мої друзі. Або ті, хто має шанс невдовзі ними стати. Сьогодні ви супроводжуватимете мене. Я хочу, щоб ви побачили їх, аби потім, коли вони прийдуть до мене, — не витріщатися. Ну і, звісно ж, спробуєте місцеві напої, роздивитесь. Я ж не маю наміру тримати вас в ув’язненні. Зустрічаємось унизу о шостій. І якщо можна… дуже прошу, змийте цю зелень із голови. Не хотів би, щоб про мене пліткували в місті…

Старий пан, як виявляється, боявся пліток.

— А що у вас тут одягають у таких випадках? — поцікавилася я. Мені закортіло нарешті якось догодити йому.

Мсьє Паскаль стенув плечима:

— М…м…м. Я не звертав уваги. Здається, те ж саме, як і деінде… Подивіться у вікно.

Я поглянула в шпарину між оксамитовими шторами його кабінету. Там легкою завісою коливався дрібний дощик.

О шостій я чекала на нього в передпокої і виглядала досить пристойно. Наважилася вдягнути чорну сукню, що висіла в шафі. Волосся, звісно ж, вимила й уклала в охайний вузол.

Іти було недалеко. Справді, через дорогу.

Я тримала над мсьє Паскалем велику чорну парасольку, яку мені тицьнула в руки матуся Же-Же, хоча дощу вже не було.

Я стільки днів просиділа в цьому будинку, що встигла забути, як виглядає містечко. Згадую лише, що автобус довіз мене до самого дому, а у вікні, немов намальовані, висіли одні й ті самі пасторальні пейзажі — охайні котеджі, стрижені газони, клумби. Нині туман клубочився в кінці довгої вулиці, більше нічого не змінилося: котеджі, клумби. Жодного перехожого. І це зрозуміло, адже що робити на цій іграшковій вулиці, де немає пивної ятки чи грального автомата?!

Кав’ярня справді була за якихось десять кроків від будинку мсьє. Не знаю, з чого її збудували — мабуть, усе ж таки з цегли, але ззовні вона була обшита деревом, як справжня сільська забігайлівка або стилізований під просту мисливську хату ресторан. Я люблю дерев’яні споруди, люблю сидіти без скатертини і видряпувати ножем на поверхні столу візерунки. Від металу та пластика мене нудить і в роті з’являється кислий присмак.

Отже, ця кав’ярня мені одразу сподобалася. І зсередини — також. Адже вона була такою, як я і уявляла. Довгі відполіровані ліктями столи, важкі стільці на товстелезних ніжках з вирізьбленими сердечками на спинках. Шинквас так само — суцільне потьмяніле дерево. За спиною товстелезної шинкарки — батарея пляшок. Вона приязно кивнула мсьє Паскалю і вказала очима на мене:

— Новенька?

Мій господар сказав: «Так» і повів мене за найдальший столик біля каміна.

— Що вона буде пити? — гукнула до нього шинкарка. Смак самого мсьє вона, певно, знала.

— Шардоне-совіньйон-піна колада-абсент-малібу-мартіні-кампарі-кривава мері-дом-періньйон-брют-гавайський ром-чінзано-мартель?… — Мсьє Паскаль ще хвилини зо три перелічував те, з чого належало обрати напій, вартий моєї нової сукні і зачіски.

— Будь ласка… — поважно сказала я. — Якщо це, звісно, можливо… Я б випила того вина, назву якого, вибачайте, нині забула… Того самого, що його роблять з винограду, зібраного… в Альпійських горах, коли термометр опускається нижче семи цілих та дев’яти десятих градуса за Цельсієм…

Я сказала це і скромно опустила очки долу.

— Айс блу!!! — одночасно вигукнули обоє. — Гідний вибір!

Поки шинкарка поралася з нашими напоями (мсьє віддав перевагу звичайнісінькому темному пиву!), я розгледілась. У кав’ярні було порожньо, нічого цікавого. Щоправда, затишно і дуже добре пахло деревиною…

— Ще зарано… — сказав мсьє Паскаль, помітивши, що я трохи занудьгувала.

Переді