Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
Час — дивна річ.
Якби ми ставилися до нього серйозніше, могли б уникнути безлічі проблем. Якби час був рікою, а ми ставилися до нього серйозніше і були легкими, як пір’ячко, — не було б нічого кращого, як просто лягти на хвилі.
Якби час був рікою, а ми ставилися до нього серйозніше і були легкими, як пір’ячко, — ми б не гребли, не розмахували руками, не боялися захлинутися і не гукали про допомогу.
А пливли б за течією. І вона обов’язково винесла б туди, куди треба… Наприклад, до цього помешкання…
…Так от, мсьє Паскаль каже, що тут, на околиці нашого міста, — дивовижне повітря. З нього можна вихоплювати фантазії. Щоправда, в мене їх завжди було стільки, що я бовтаюся в цьому повітрі, як кристалик солі в перенасиченому розчині. Пам’ятаєте цей дослід з уроків хімії?
Мсьє Паскаль про це знає. Він це перевірив досить дивним чином. Коли я — з однією валізою і трьома сережками у вусі — приїхала сюди (звичайно ж, була ладна мити, прати, прибирати), він завів мене до кухні, що розташована на найнижчому поверсі… Сказати, що це — кухня, означає не сказати нічого. Мені здалося, що це спортивний зал. Тільки замість лав і матів за його периметром розташовувалися різні знаряддя для куховарства, включно із вогнищем для запікання туш, а на стінах висіли мідні пательні і каструлі різноманітних конфігурацій і розмірів. Кілька столів посередині: один — для нарізки овочів, другий — для м’яса, третій — для риби, четвертий — для тіста і ще один — для приготування сумішей. Так от, на залізному столі лежали обсмалений вепр, кролик, курка…
— За два дні у мене будуть гості, — суворо сказав мсьє Паскаль. — Маєте з цим щось зробити (тоді він ще не дав того прізвища, на яке я нині відгукуюсь із задоволенням).
Він покликав чотирьох — одну кухарку і трьох помічників.
— Вони робитимуть усе, що скажете! Вечеря влаштовується на честь одного з Людовиків — вам не обов’язково знати, котрого з них, — але все має бути смачно. Ви колись куховарили?
Я могла б сказати — ніколи, взяти валізу, розвернутися і піти. О, я запросто могла б це зробити. Я ненавиджу готувати! А точніше — ненавиджу застілля. Вважаю їх безглуздим марнуванням часу, а тости — це взагалі цілковита маячня. Собаки менше брешуть. Але я поглянула на сухорляву фігуру мсьє Паскаля, на його капці, халат і смішний нічний ковпак на голові (я приїхала занадто рано)… У глибині його очей, які на той момент ліпше було б назвати маленькими свердлами, чаїлось щось таке… щось таке…
Щось дуже подібне до того, що було в мені. І я сказала, що готувати — то моє захоплення на все життя. Якби він завів мене до зали і запропонував зіграти на органі фугу Баха — я б також не відмовилася!
Отже, він задоволено кивнув головою і пішов із кухні, кумедно човгаючи своїми вовняними капцями.
Кухарка (пізніше — «матуся Же-Же») та троє помічників дивилися так, немов на мені був скафандр водолаза і риб’яча луска під ним. У їхніх очах так само на всю потужність працювали тисячі буравчиків. А я дивилася на вбиту живність, що мальовничо лежала на столі, немов на полотнах голландських художників. Мене трохи нудило. Що мала робити? Так-сяк нарізати зі стегна вепра відбивні. Стушити кролика. Зварити з курки бульйон. Нехай нажеруться. Чим багаті — тому й раді!
Але ж треба знати, яка я вперта.
Я оглянула стіни з полицями. Там стояло безліч підписаних слоїків — «базилік», «коріандр» «хміль» і ще купа назв, яких я не знала. В голові виникло мільйон спогадів — щось про маринад, тушкування у вині, запікання в тісті та шпигування прянощами. Я засукала рукави. До біса, думала я, всіх потрую і буду панувати в цьому будинку — принаймні доти, доки сюди завітає поліція.
Ось мій рецепт. Вичищеного до стану новонародженого поросятка вепра ми поклали в чан, і я ретельно натерла його всіма прянощами, котрі були в тих слоїках. Потім залили все це бочкою вина, яке за моїм наказом принесли зі сховку. Коли помічники лили його в чан, кухарка вмивалася кривавими слізьми, щось промовляючи про трьохсотрічну витримку та моє вар’ятство. Може, вона казала щось гірше, але я тоді ще погано розуміла місцевий діалект.
Далі я вже працювала, як справжній маляр! М’ясо кролика перекрутила в електричній м’ясорубці разом із купою зелені — цибулі, свіжого перцю, помідорів, часнику, коріння селери, кропу. Потім взялася за курку. Згадала, як одна сільська куховарка, яку запросили обслуговувати весілля моєї родички, обережно підрізала шкурку і зняла її з бідолашної курки, немов панчоху. Головне в цій праці — натхнення, казала вона. Моє натхнення мало іншу назву: впертість, тому «панчоха» вийшла пречудова! Що далі? Я почала перевдягати кролика в курку: порожню шкурку обережно наповнила кролячим фаршем. В очах кухарки ніби вимкнулися буравчики: я помітила, що вона спостерігає за всім цим неподобством із неабиякою цікавістю. Коли я зашивала черевце курко-кролика грубими нитками, наді мною з повагою вже схилилися всі четверо і дивилися, як на бога.
Одне слово, доба минула в трудах праведних… А я ніколи ще не працювала цілу добу! Навіть не помітила, як настав ранок, як він перетік у день. Мсьє Паскаль жодного разу не зазирнув до нас. Мабуть, гадав, що я втекла. Вдень ми вийняли вепра, який духмянів мов квітковий сад, з чану і поклали на велетенський мідний лист. Я трохи обсмажила тушку курко-кролика і з ніжністю вклала його у вепряче черево. Але там ще залишалося місце. Помічники із запитальною повагою дивилися на мене. Мені вже було байдуже! Я почала скидати в зяючу ненажерливу діру вміст плетених кошиків, що стояли в кутку, — зелені яблука, чищену цибулю, зубці часнику. Я так розійшлася, що, немов щедрий сіяч, всипала туди вишні, грушки, горіхи, чорнослив, зерна гірчиці. Вийшла дика суміш, яку я ще добре перемішала з медом. Запашне ліжечко для гібриду кролика з куркою було готове. Бракувало якогось штриха.
Цікаво, яким був останній мазок на полотні Леонардо да Вінчі «Мадонна в гроті», подумала я. Мабуть, справжнє мистецтво починається тоді, коли ти, закінчивши роботу, починаєш її тихо ненавидіти… Якби я була справжнім кухарем у ресторані своєї країни, тобто — богом
