Амулет Паскаля - Ірен Віталіївна Роздобудько
Я мовчки стояла над вепром, усередині якого в курячому тілі було зашифровано кролика, і слухняна паства так само тихо причаїлася за моєю спиною. Вчіться, діти, допоки я з вами, подумала я і зняла з пальця срібну каблучку.
— Срібло — дезінфікує! — авторитетно промовила до спостерігачів і вкинула її в черево. — А тепер шийте!
Я весь час подумки звертаюся до малярства. І тому в цю мить уявила дивовижне полотно, яке могла б намалювати, — «Ті, що зашивають прихованого кролика у вепра». Ця божевільна страва, до речі, моє підтвердження того, що світ влаштований, як мотрійка, і все досить гармонійно вкладається у все.
Отже, закінчивши роботу, ми засунули лист із вепром у піч. Протягом кількох годин мої помічники поливали тушу соком, котрий утворився довкола неї.
А я безсило сиділа біля вогнища і думала, чи цього хотіла, збираючись у цю дорогу?
Одяг мій забруднився, хоч на мені й був великий фартух з брезенту. Мені не показали ніякої кімнати, де я могла б помитися, розташуватися і відпочити. Мої помічники немов забули про мене і вже метушилися, нарізаючи салати, розливаючи вина по карафах і піднімаючи це все нагору за допомогою спеціального ліфта.
Останнім на нього поклали вепра на велетенському блюді. Все це мене вже не обходило. Навіть їсти не хотілося. Куховарка перехрестила вепра, немов рідного сина перед далекою дорогою, і натисла на ґудзик підйомника. Вепр, з якого духмяними цівками випаровувалася його бідолашна душа, повільно, мов цариця Клеопатра при в’їзді до Рима, поплив нагору. Я подумала, що варто було б роздягнутися і сісти на нього верхи. Ото був би справжній сюрприз для гостей мерзенного старигана! Хоча досить з нього і каблучки, об яку він зламає свій останній зуб! Тьху!
З
Зо два дні я провела в закуті біля кухні, вирішуючи, що робити далі, допоки кухарка не принесла звістку від мого господаря. Виявляється, мсьє наказав скласти список потрібних мені речей і всього такого іншого — одне слово, всього того, що буде потрібно для подальшого існування в його помешканні. О, яка я була розлючена. Три доби без ванни! Три доби під смердючим простирадлом у кухні на нижньому поверсі! Без капців, без нічної сорочки, у товаристві мішків з чищеною цибулею. Я вже точно вирішила розірвати контракт. І тому рукою, котра не затремтіла жодного разу, вивела на папері щонайменше десять абсурдних пунктів. Відчувала себе так, ніби впорядковую шлюбну угоду. Отже: джакузі і сніданок у ліжко, плазмовий телевізор, ліжко три на чотири (метри, звичайно ж), вікно з краєвидом на гори, шовкову білизну, шампунь фірми Проктер енд Гембл, зубну пасту Лакалут-актив, радіотелефон, сто пар білих шкарпеток з ангори (у мене завжди крижані ноги), набір косметики від Живанші, сукні, нові джинси, два собачих хріни…
Про хріни я, звичайно, дописала у «постскриптумі».
Наступного ранку, коли я намагалася хоч якось відчистити від кабанячої крові свої єдині джинси, щоби мати пристойний вигляд, коли вийду на вулицю, та сама кухарка, мадам Же-Же (тобто її ім’я, як вона сказала, Женев’єва), увійшла до комори без стуку і запросила мене прямувати за нею.
— Мсьє Паскаль просить вибачення за затримку та тимчасові незручності, — сказала вона. — Але стільки пар вовняних шкарпеток та ще певного кольору довелося чекати зі столиці. У нас маленьке місто, і такої кількості в крамниці не знайшлося…
— Це непокоїть… Паршиве у вас містечко, якщо в ньому немає шкарпеток… — промимрила я, але все ж таки попленталась за нею — тими сходами, про які я вже розповідала.
Власне, мені було байдуже, що на мене там чекає — залізний гак для тортур, «іспанський чобіток» чи оркестр духових інструментів. Але, зізнаюсь, поглядаючи на картини, погладжуючи дерев’яні бильця і вдихаючи запах помешкання, освітленого тьмяним світлом, я шалено бажала, щоби наше повільне сходження тривало безкінечно. Мабуть, я вже тоді відчувала смак часу, розлитого в цьому просторі…
Жінка штовхнула двері в кінці коридора і шанобливо кивнула:
— Прошу. Розташовуйтеся. Мсьє Паскаль сьогодні дуже зайнятий. Він вас покличе сам. Обід о третій. Вечеря — о сьомій.
І, зачиняючи за собою двері, додала:
— Мсьє був дуже задоволений вашою стравою. Це буває не часто…
Чорт забирай! Хрін! Хрін! Сто мільйонів смажених щурів! Я не могла прийти до тями. За вікном на всю стіну височіли гори. Застелене білою пухнастою ковдрою ліжко нагадувало літовище! У шафі — все, що треба, щоби не ходити в заплямованих джинсах.
Я вирішила, що, мабуть, за мною хтось спостерігає у вічко прихованої камери, і тому, зберігаючи суворий вигляд, штовхнула двері вбиральні.
Джакузі…
Лакалут-актив…
Махрові рушники…
Купа звабливих слоїків із парфумами. Це точно якесь «реаліті-шоу» за участю дикуна з «третього світу»!
Цікаво, скільки цей пан за нього отримає?! Я скрутила дулю у величезне люстро і повернулася до кімнати.
Серед усього мотлоху бракувало собачих хрінів.
Посередині круглого скляного столика лежала моя срібна каблучка…
…Так я опинилася в цьому домі. Так відбулося моє знайомство з мсьє Паскалем…
Я знаю, що в моїй розповіді немає того, що можна було б назвати «правдою життя». Але до цього, повірте, ми ще дійдемо. Хоча мені страшенно нудно, коли я чую це формулювання. Правда життя полягає в запахові смаженої цибулі, гречаної каші, вона пензлем маляра-єзуїта намальована на брехливих обличчях політиків, вона лежить у капелюсі вуличного акордеоніста, вона рипить і кашляє у вимерзлих водопровідних трубах, вона ховається під брюками жінок у вигляді заштопаних колготок… Я наїлася її досхочу! Мене нудить від одного спогаду про ці колготки.
Так само нудить писати листи своїм колишнім приятелям. Адже я одразу, як неофіт, що потрапив на інший край світу, першого ж вечора написала листа своїй подрузі. Він був приблизно такого змісту: «Доїхала добре. Влаштувалася. Смажила вепра. Бачу у вікні чудові гори. У мене є власне джакузі. І сто пар шкарпеток з ангори… Вони — білі».
Потім я зібгала цю писанину.
Уявила, що могла б відповісти подруга. Вона б спитала про обсяг робіт, про зарплатню і про те, що означає вираз «смажила вепра», чи не йдеться про секс? А ще вона б зробила приписку про зиму…
До речі, там, у моєму місті, зима триває довго-довго, майже
