Позолочена рибка - Барбара Космовська

— Це ти чудова, — засміявся Роберт, який більше не хвилювався долею хамелеона. Був упевнений, що Аліція знайде для нього час і дбатиме про своїх плазунів, які щасливо розмістилися на її засмаглому тілі. Про ящірку, що оселилася неподалік серця, і хамелеона, котрий на тонкій дівочій руці виглядав, немов шляхетна коштовність. Подарована найсправжнісіньким королевичем дуже вродливій королівні.

Аліція прагнула, щоб кожен наступний день тривав без кінця. Але нечуле до її благань сонце робило своє щоденне коло над Крушиною, не зважаючи на друзів, що поринали в розмови.

— Я не хочу повертатися! — скаржилася вона, коли після тривалої прогулянки обоє наближалися до старого містка, що насилу боронився від хвиль. — Щойно подумаю про порожнє помешкання, усі ці середи, коли в мами збирається галасливе товариство божевільних перекладачів і письменників, про обіди з татом щочетверга, де я почуваюся напруженою, мов струна, мені відразу хочеться заховатися в копиці сіна.

— Ти вже за чотири місяці приїдеш, — Роберт удивлявся в ледь помітний дикий пляж по той бік озера. — Спершу будуть свята, потім зимові канікули, а тим часом можемо писати одне одному листи. От тільки, — почухався він за вухом, — я роблю жахливі помилки. Хіба що дозволиш нотами писати, — його широка посмішка зовсім не розвеселила Аліцію.

— Не люблю жодних прощань, — зітхнула вона. — Може, це по-дитячому, але я завжди думаю, що коли люди розстаються, то розстаються і їхні почуття.

— Ну, не знаю, — Роберт дивився на свої долоні, до яких прилипли білі піщинки. — Коли померла мама, я думав, що більше ніколи не буду щасливим. Я розстався з нею назавжди, та насправді не розстався зовсім. Ми часто собі розмовляємо. Я розповідаю їй навіть те, чим ніколи б не поділився з батьком. Про тата теж їй розказую. Завжди, коли серджуся на нього, то жаліюся мамі. Може, колись, як виросту, то не розповідатиму їй такого, але поки що не можу. Сам би я цього не витримав…

— Якби ти міг попрохати золоту рибку здійснити одне-єдине бажання, то певне хотів би, щоб знову була мама.

— Цього б я хотів найбільше, — Роберт споважнів і втупився в дошки помосту. — Та я б волів, щоб моє бажання було реальним. Лише таке може збутися.

— Тоді яке саме?

— Щоби батько перестав пити. Занадто звичайне, еге? — хлопець сумно всміхнувся. — А твоє бажання?

— Якщо воно мусить бути реальним, то не може стосуватися батьків. Швидше, дідуся й бабусі. Я б хотіла жити в них.

— Ні-і-і, це ж не бажання, а звичайна втеча з дому.

— Цікаво, про що б ти мріяв, якби був на моєму місці, — набурмосилася Аліція. З-над озера війнуло холодом, тож дівчина щільніше закуталася светром.

— Хіба я знаю? — Роберт замислився, крадькома позираючи на Аліцію. — Може, я хотів би мати таку силу, яка змушувала б дорослих отямитися, щоб до них повертався розум? І щоб вони самі збагнули, як вони нас лажають. Скільки сорому завдають! Нічогенька мрія, га?

— Я б сама краще не вигадала, — заздро прошепотіла Аліція.

— У мене є дещо для тебе, — дівчина сягнула до торбини з купальником і витягла акуратний пакуночок в екологічному папері. — Усі канікули чекала, щоб тобі віддати, — сказала вона ледь докірливо, бо чомусь по-іншому не могла вручити Робертові подарунка.

Хлопець мовчки розв’язав пакунок.

— Біографія Вівальді! — зрадів він. — Звідки ти знала? — подив у його голосі змішувався з радістю. Аліція намагалася зрозуміти, що переважало. І дійшла висновку, що всього було саме стільки, скільки й треба, щоб вона почувалася щасливою.

А коли вони, обнявшись, поверталися від озера, і дівчина сміючись, розповідала йому про Батьківську раду, яка виступила з вимогою вилучити зі шкільної бібліотеки «Гаррі Поттера», Роберт, замість сміятися разом з Аліцією, лише міцніше стиснув її руку. Аліція вже було подумала, що він, може, теж схиляється до того, щоб спалити «Поттера» на вогнищі, та в останню мить помітила Робертового батька, який ледве тримався стежки, що вела до будинку Пухалів. Чоловік був такий п’яний, що не міг оминути кущики при дорозі, і падав на них, мов ганчір’яна лялька.

Знічена Аліція продовжувала базікати. Лише так вона могла вдавати, що на стежці немає старого Пухали, котрий судомно чіплявся за стовбури невисоких грабів.

Проте він там був. Крім того, Аліція й Роберт не могли пройти повз нього непоміченими.

— Пробач, але ти сама бачиш, — мабуть, Роберт почувався жахливо. Аліції було препаскудно, тож і йому не могло бути краще. Але жоден м’яз на Робертовому обличчі не виказав роздратування чи сорому. Лише очі потемніли, раптово стали темно-зеленими.

— Я мушу ним зайнятися, бо знову прийде весь у синцях, — мовив хлопець звичайним тоном, ніби йшлося про маленького шибеника, за яким треба постійно стежити.

— Я можу тобі допомогти? — Аліція із жалем відпустила Робертову руку.

— Мені? Мені допомагати не треба. Я собі раду дам, — гнівно сказав Роберт. — Батько теж повинен сам собі допомогти.

І рушив до Пухали, який похитувався, схопившись за дерево край дороги.

— Він був чудовим ветеринаром, — зітхнув дідусь, коли за вечерею Аліція згадала про прикру зустріч. — І до спиртного схильності не мав. Якби Марися була жива, цього б не сталося. Але він помер разом з нею. Ніби йому сили забракло в цьому порожньому світі, — задумливо додав дід.

— Здається, Роберт його й зараз дуже любить, — мовила Аліція. — Сказав мені, що в золотої рибки попрохав би саме цього. Щоб тато перестав пити.

— А чого б він мав не любити власного батька? — неприємно здивувався дідусь. — Пухала не ледащо. Він хвора й нещасна людина, а коли тверезий, то так гарно грає на скрипці. Серед ветеринарів теж