Позолочена рибка - Барбара Космовська

— Не люблю я розставань, Панно Фризуню, я тобі вже сто разів про це говорила!

Фризуня невпевнено позирала на Аліцію. Мабуть, у своєму коров’ячому житті вона ще не бачила заплаканих дівчат.

Махнула хвостом, ніби втішаючи, і продовжувала дивитися на свою подружку великими, мов глибокі озера, очима, очікуючи якихось пояснень.

— Давай домовимося: я не від’їжджаю, а просто на трошки зникаю. А ти, доки мене не буде, чесно давай молочко, щоб дідусь і бабуся мали вдосталь своїх жахливих пінок.

Цього разу Фризуня озвалася обуреним муканням. Їй багато чим можна було дорікнути. Хоч би й тим, що вона досі вдавала непокірного шибеника. Проте на брак молока у її вимені не міг би нарікати навіть найвимогливіший господар.

Аліція ще раз поплескала корову, яка ніжно вдивлялася в неї, і сумно попленталася додому.

— Невдовзі повернешся до нас, Аліціє, — бабуся теж силкувалася здаватися веселою, і чомусь дуже повільно збирала онуці торбину з домашніми ласощами. — Я трохи хвилююся, що тато не може по тебе приїхати. Ну, але мабуть, трапилося щось справді важливе… Поцілуй його від нас. І передаси йому цей яблучний пиріг, він так його любить, — бабця зашаруділа черговим згортком, який поклала до великої торбини.

— А я волію їхати потягом, — стенула плечима Аліція. — Принаймні не доведеться провадити силуваних розмов.

— Так уже й силуваних! — бабуся намагалася перетворити все на жарт. — Здається мені, що в нашої панночки нині кепський настрій. А це дуже погано. Особливо зараз, коли до нашої хвіртки наближається якийсь юнак. Зараз виявиться, що він помилився адресою, бо навіщо йому набурмосена панночка? Такого добра в нашому селі в кожній хаті вистачає…

Бабуся не змовкала, хоча Аліція давно вже її не слухала. Вона теж помітила Роберта. Точніше, почула, як він насвистує ту саму мелодію, котру вона сама встановила як рінгтон у своєму мобільному. Дівчина мимоволі посміхнулася й торкнулася браслета на руці. Ніби хотіла впевнитися, що він на місці.

Роберт теж усміхнувся.

Дідусь і бабуся повільно складали до багажника «Пежо» скромні онуччині валізи, а вона, силкуючись здаватися веселою, говорила Робертові якісь абсолютно неважливі речі. Про те, що дорога займе від сили дві години, іще нині ввечері вона зустрінеться із Сарою, а завтра піде до Фридерика. Що все було чудово. І погода непогана… Що її мейли вже, певне, вилізли з компа й валяються на підлозі, а долішній сусід, пан Грабінський, знову півночі гратиме на кларнеті…

Роберт вислуховував це вимушене щебетання із терплячістю старшого брата.

— Пробач за вчорашнє, — озвався він, коли Аліція переводила подих. — Зате вранці батько порадив мені купити нову скрипку в місті. Бо там вибір кращий, тож у вересні можливо…

Він не договорив, бо Аліція кинулася йому на шию, і вже не було потреби щось додавати й домовлятися.

— Напевне? — запитала вона, перш ніж за нею зачинилися двері блискучого «Пежо».

— Обіцяю, — підтвердив він. І коли авто повільно котилося сільською дорогою в бік шосе, Аліція ладна була дати руку на відруб (ту, із браслетом), що все, що вони проминали: поля, ліси, озеро й небо, і навіть дах поблизького костьолу, геть усе, на чому дівчина зупиняла свій погляд, було зеленого кольору. Ледь притрушене золотавим пилком. Безкрає, як горизонт, до якого навіть дідусь на своїй старенькій машині аж ніяк не міг наблизитися.

Коли замість тата на вокзалі Аліція побачила маму, то відчула хвилювання. Незалежно від того, що відбувалося в кожного з батьків, вони дуже старалися, аби зберегти поділ ролей та обов’язків, пов’язаних із вихованням доньки. Якщо було зрозумілим, що Аліція живе з мамою, так само було зрозумілим те, що тато привозить її й відвозить.

— Бачу, тато геть утратив апетит, і бабусин яблучний пиріг йому більше не смакує, — Аліція притулилася до мами й лише зараз усвідомила, як сумувала за нею, просто зовсім потайки, ніби в цьому соромно було зізнатися дорослій людині.

— Тато неодмінно зрадіє. Просто він не міг тебе нині забрати. Але я попрохала Мамоня,[1] щоб відвіз нас додому. Дивися, он він стоїть за рогом і сигналить нам фарами.

— Мамонь! — завищала Аліція. Вона обожнювала інженера, який завжди вирушав у який-небудь рейс, наче герой відомого фільму, тому тато з мамою так його й прозвали. Веселий товстун Мамонь щиро розплакався, довідавшись про розлучення батьків Аліції. Щоправда, він тоді був трошки напідпитку, але переконував, що й тверезим зронив би не одну сльозу.

Аліція кинулася йому в обійми.

— Привіт, моя принцесо! — вигукнув він, угледівши дівчину й гучно цьомкнув її в щоку. — А я чув, що наша панночка на траві паслася. Сподіваюся, що в тій траві травки не було, — додав він похмуро. — Бо відразу штанці стягну й по задку наб’ю! — пригрозив він.

За жартом доброго чесного Мамоня крилася особиста трагедія. Аліція й зараз пам’ятала веселого Мацека, який зі своїм татом часто приходив до її батьків пограти в бридж. А пізніше якось зник, й інженер іноді допізна шепотівся з мамою й татом у вітальні. Та нічого це не допомогло, бо за кілька тижнів Мацека ховали, і це був перший похорон, на який Аліція пішла, узявши довгу троянду із чорною стрічкою. Ця троянда й досі стояла в неї перед очима. Квітка запам’яталася більше, ніж болісне прощання з Мацеком.

Він уважався винятково дужим хлопцем. Теж хотів стати інженером, цей маленький Мамонь, як жартома називав його тато. І