Позолочена рибка - Барбара Космовська

коли б не наркотики, мабуть став би ним. Ще й сьогодні передражнювався б з Аліцією. Хоча, хтозна? — сумно подумала Аліція. — Нині він міг би, посадовивши на плече маленького сина чи донечку, показувати їм світ. Бо зараз йому було б далеко за двадцять…

Мамонь їхав повільно й насвистував. Щоправда, він не вмів цього робити так гарно й мелодійно, як Роберт, але під цю веселу пісеньку про двох стареньких їхати було дуже приємно.

— Ну, панночко, розповідай! — урвав він приспів. — Що нового в дідуся й бабусі? Як там поживає Фрикаделька?

— Фризуня! — серйозно виправила Аліція, проте відразу приєдналася до мами, яка щиро засміялася. — Вам би в конкурсах веселунів участь брати!

— Я говорила з бабцею по телефону. Вона тебе дуже хвалила, — мама обернулася з переднього сидіння й задоволено глянула на доньку.

— Ти дзвонила? А чому зі мною не поговорила?

— А й справді! Дивина! — мама ляснула себе по стегну. — Я ж могла попросити бабцю, щоб вона майнула з телефоном на берег озера й витягла тебе з води, щоб обмінятися свіжими плітками.

— З ними якраз на селі туго. Ну, хіба що поговорили б про твій Стокгольм.

— Або про твого Губерта. Але Губерт — це не плітка, еге ж?

— Роберт, — виправила Аліція. Мамина помилка її анітрохи не розсмішила.

Аліція замовкла. Машинально поклала долоню на браслеті з хамелеоном. Вона не підхопила тему й була мамі вдячна за те, що та разом з Мамонем заходилася лаяти водіїв перед світлофором, а за мить переключилася на якогось неуважного велосипедиста. Аліції здалося дивним, що мама, яка мала всі риси лайливого польського водія, досі не склала на водійські права.

Дівчина вмостилася на сидінні й заплющила очі. Гарно було мовчати. Думати про Роберта можна було й у машині інженера, але щоб голосно про нього говорити, наче то був несправний світлофор чи роззява-велосипедист, це вже було занадто.

— Нізащо не вгадаєш, що я тобі привезла, — мама аж у долоні сплеснула, згадавши про сюрприз.

— Чашку й тарілку з Мумі-тролями.

— Звідки знаєш? — радість з маминого голосу вмить випарувалася.

— Бо ти найчастіше привозиш мені ці чашки й тарілки. У мене вже три комплекти є, — пояснила Аліція.

— От і чудово! — озвався Мамонів баритон. — Ще декілька маминих поїздок, і в нашої панночки буде гарнюній весільний сервіз із вишуканими малюночками!

КРИХТИ ПИРОГА

Коли Аліція з мамою відчиняли двері помешкання, а знизу їх вітав звуками свого кларнета сусіда, пан Грабінський, дівчина відчула, що радіє поверненню додому. Найперше, що треба зробити, це сісти до компа й упорядкувати пошту. І лише потому відкриє свій найпотаємніший файл, який сама колись назвала «Листи до себе». Цей щоденник, у якому постійно прибувало записів, стільки разів рятував Аліцію від самотності, що став для неї більше, ніж другом. У певному розумінні він був самою Аліцією, бо складався з її слів, переживань та почуттів.

— Сара вже питалася про тебе. Вона прийде завтра, — мама заходилася ладнати швидку вечерю, бо ненавиділа готувати, і якби могла, поставила б пам’ятник виробникам напівфабрикатів.

— Завтра? Завтра я йду до Фридерика. У мене для нього подарунок. Глянь, я сама зробила! — Аліція витягла з рюкзака невеличку рамку з кольоровим фото спритної ящірки.

— Я за нею всі канікули ганялася, а ця хитрунка спокійнісінько мешкала собі біля дідусевого ставка. На щастя, недавно їй забаглося погрітися на сонечку, і вона вилізла зі своєї криївки. А я клац її дідусевим фотиком! Як гадаєш, малому сподобається? — Аліція дивилася на знімок то здалеку, то знову підносила його до очей. — Вона позувала, як справжня модель! Йому повинно сподобатися! І вся вона така екологічна, сіро-брунатна, як зів’ялий листок салату…

Мама схвально глянула на фотку.

— Непогано! Ти робиш успіхи. Справді, чудовий подарунок. Телефонувала твоя вчителька англійської, запитувала, чи могла б ти перенести урок на інший день. Вона стала бабусею, і хотіла б мати вільні п’ятниці.

— Так, звичайно, можу.

— І ще якісь листівки тобі поприходили. Усі із закордону. Я ще подумала, що ти чомусь уперлася й вирішила проводити канікули тільки на селі. Твої подруги їздять по всій Європі, а тебе навіть до Швеції витягнути неможливо…

— То й що з того, що їздять? — Аліція знову роздивлялася ящірку. — Після вечері я покажу тобі королівство, куди жодна з них не потрапить.

— А яке ж це королівство? — мама поставила перед донькою тарілку з піцою. — Певне, країна вічних бур’янів.

— Королівство природи, — Аліція пригрозила виделкою. — Бур’яни були в молодших класах. Цього року я зосередилася на птахах. Навіть не уявляєш, які вони гарні. На щастя, мені вдалося зібрати доволі таки величенький альбом. Писатиму про них реферат у Хлорели. На конкурс.

Дзвоник у двері о цій порі здивував Аліцію.

— Певне, пан Грабовський, — пожартувала вона. — Зрозумів, що я повернулася й хоче заграти мені вітальний марш.

— Це тато, — мама швидко підхопилася.

— Як це тато? Він же поїхав?

— Ні, не поїхав. Він сам тобі все пояснить. — сказала мама якимсь дивним голосом.

На порозі стояв батько. Аліція ладна була заприсягтися, що протягом канікул він тільки те й робив, що старів. Невиспаний і неголений, він силкувався на якусь усмішку, але вона чомусь не хотіла триматися на його втомленому обличчі.

— Твоє щастя, — кинула Аліція, привітавшись. — Ще мить, і від твого яблучного пирога залишилися б самі крихти. Зроблю тобі каву, — запропонувала вона й рушила на кухню, але тато зупинив її.

— Залишися, Аліціє, мені треба пояснити тобі, чому я по тебе не приїхав.