Позолочена рибка - Барбара Космовська

— Не варто. На світі все-таки існують поїзди, — відповіла, посміхаючись, донька.

— Варто, — заперечив тато.

Аліція не могла збагнути, про що це він говорить. Утямила тільки, що сталося щось погане, якщо вже він відмовляється від кави. Але потайки сподівалася, що це стосується Міс Літа, яка зібрала батькову валізу й виставила її разом із власником на сходи. Могло ще статися, що тато перестав бути головним редактором видавництва. Для нього це був би кінець світу, бо до своєї роботи батьки Аліції ставилися, як до членів сім’ї. Але ж не Фридерик! Ніщо лихе не могло торкнутися Фридерика, бо він зі злом не мав нічого спільного. Ніколи! Можна було дорікнути йому, що він шепелявить і перекручує слова, що у свої п’ять років занадто любить пофілософствувати. Можна було сердитися на нього за розібрану на окремі детальки мобілку й за те, що він постійно губив іграшки. Можна було образитися на малого за те, що колись він зацікавився, чим квіти п’ють водичку, і повитягав із горщиків усі орхідеї. Проте з ним нічого не повинно було трапитися!

Саме тому Аліція плакала, стиснувши долоні в тремтячі кулаки.

— Чому мені ніхто не сказав? Чому лише нині?..

— Ми не хотіли псувати тобі канікули, — батько не дивився на доньку, наче хотів уникнути її сповнених докору очей. — Спершу ми самі не розуміли, що відбувається. Про результати аналізів довідалися лише три дні тому. Вони дуже погані, як я тобі вже казав.

— Знову ви зробили це, аби мені було добре, — прошепотіла Аліція, і сльози потекли по її засмаглих щоках. — Ви самі вирішили, що я можу знати, а чого ні. От лише нікого тепер не цікавить, що я зараз відчуваю. Гадаєте, мені легше?

Ніхто не відповів, запала невблаганна, безжальна тиша, яку Аліція добре знала. Ця тиша завжди припиняла будь-які дискусії.

— Фридерик щодня про тебе питає, — продовжував батько, обнявши доньку за плечі. — Він не любить лікарні, але там усі від нього в захваті.

— А… Клаудія? — Аліція глянула на тата очима, повними сліз. Нажахано усвідомила, що Міс Літа сидить зараз сама-самісінька в пустому помешканні. І мабуть, анітрохи не скидається на Міс Літа…

— Вона дуже мужня. Багато часу проводить із Фридериком. Навіть навчилася посміхатися. Твоя мама теж нам дуже допомагає. Ну, а тепер, коли ти повернулася, усім нам буде легше.

— Ящірка видужає, от побачите! — Аліція вчепилася в батьків благальним поглядом, але вони, із якихось невідомих їй причин, продовжували штивно сидіти на канапі й поводилися так, наче в кімнаті була тільки ця канапа й вони, більше нікого.

Лише пізно вночі Аліцій увімкнула комп’ютер і відкрила свій щоденник.

Я хотіла написати до Тебе листа, Роберте. І подякувати за останні дні канікул. За те, що Ти завжди з'являєшся, коли я заплющую очі. Тоді я можу побачити Тебе набагато виразніше, ніж коли ми сидимо разом на містку. Мені хотілося написати до Тебе відразу після повернення до міста, написати до Тебе й про Тебе. Та муситимеш вибачити мені зміну теми. Учора ввечері до нас прийшов тато й розповів про Фридерика. Про те, що мій брат дуже хворий. Не питай мене, як це сталося. Я сама ставлю собі десятки безнадійних запитань, і на деякі з них навіть не хочу знати відповіді. Скажу тобі лише, що Міс Літа помітила якісь зміни в поведінці малого. Вирішила, що з ним щось негаразд, і відразу пішла до лікаря. А додому повернулася вже сама. По піжамку Ящірки. Ти не повіриш, але тато сказав, що Фридерик попрохав принести ту, котру я йому подарувала, із покемоном. Батьки, звісно, задля мого добра, не розповідали мені нічого до кінця канікул. Я почуваюся жахливо, особливо, коли подумаю, що я влаштовувала пташині сротосесії, а він страждав, бо довелося робити якісь болючі обстеження й дивні тести.

Закінчуватиму, Роберте. Завтра хочу віднести Фридерикові той подарунок, про який Тобі розповідала. І за ніч мушу обдумати все від початку. Щоб навчитися посміхатися так, як Клаудія. Подумати лишень, іще вчора в мене не було із цим жодних проблем. Досить було подумати про Тебе, і усмішка сама собою з'являлася на моєму обличчі. Не можу написати Тобі, що кохаю Тебе, бо це слово чекає особливої нагоди. Та що ти скажеш, якщо напишу, що Ти мені найдужче подобаєшся?

P.S. Я нікому досі про це не говорила, та коли довідалася, що мій брат важко хворий, подумала, що може, це моя провина. Адже коли він народився, я бажала йому поганого й обіцяла собі, що він ніколи не буде для мене братом. Бо звідки було знати, що він стане для мене таким важливим? Кого люблять просто за те, що він є?..

Побачивши Аліцію, Фридерик зісковзнув з ліжка швидше, ніж будь-яка ящірка, і кинувся сестрі на шию.

— Добре, сцо ти прийсла, бо я вмію робити, як мотор, — щасливо прошепотів він їй на вухо. — А знаєс, сцо мені роблять справзні уколи? Два справзні і один несправзній?

— Несправжній? — Аліція насилу намагалася вкласти малюка в лікарняному ліжку.

— Той несправзній робить мені Патрик. Він так любить сципати, сцо потім я плацу і плацу…

— А це що таке? — під світлим братиковим чубом Аліція помітила фіолетовий синець.

— А, то таке! — малюк зневажливо махнув рукою. — То взе старе! Бо вцора мені не вийсло робити як мотор і була аварія.

— Глянь, що я тобі принесла, — Аліція повільно розгортала фото з ящіркою.

— Я сам, — малий нетерпляче простягнув рученята до подарунка.