Позолочена рибка - Барбара Космовська

який подарунок я несу тобі з теплиці, — похвалилася вона не без гордощів. — От уже й огірки є, а завтра приїздить твій друг, — весело додала вона, не відаючи, що цими словами розвіяла смуток онуки. Дівчина зашарілася. Дивно, бо надвечірній вітер приносив о цій порі з-над озера хіба що холод і обіцянку ранньої осені. СЕРЦЕ В КОРОНІ

Кімната Аліції в домі дідуся й бабусі нагадувала сільську хату. Дівчині ніколи б не спало на думку, що живе в музеї, якби не шкільна екскурсія, під час якої вона відкрила постійну виставку меблів. Як же сміялися вони із Сарою, коли побачили ліжко й шафу, котрі там, у музеї, були безцінними експонатами, на яких красувалися таблички «Руками не чіпати!»

— Уявляєш собі? Такі таблички на моєму ліжку! — хихотіла Аліція.

— Глянь! Ця тумбочка теж ніби із твоєї кімнати! — зраділа Сара.

— І скриня! Майже така сама, як і моя, що її дідусь купив у Бахланів, котрі мешкають на пустищі! Тільки моя краща, — гордо оцінила Аліція.

— Скриня Бахланів краща, ти хочеш сказати, — виправила її Сара.

— Аж ніяк! — заперечила Аліція. — Дідусь колись завітав до них, щоб пояснити малозрозумілий урядовий акт. Бо він усім сусідам таким чином допомагає. Бахлани саме збиралися порубати скриню, тому він швиденько запропонував, що відкупить її в них. Уся родина в сміх! І власне, подарували її дідусеві у віддяку за те, що він для них зробив. Але від бідних дідусь подарунків не брав. За скриню чесно заплатив, урятувавши її таким чином від сокири. Сама бачиш, що тієї скрині вже давно б не було!

Сара завжди заздрила Аліції через ту її кімнату з ліщиною. Бо ліщинові кущі мало не стукали в шиби, і восени можна було просто з вікна зривати горіхи. Коли приїздила сюди з Аліцією, дівчатка спали разом на старому широкому ліжку. Спали — це занадто. Засинали майже на світанку, потомлені звіряннями, сповненими діючого шепотіння, сліз і сміху.

Та зараз самотність Аліції не дошкуляла. Дівчина швидко залізла під ковдру й увімкнула нічника. Тепле світло помаранчевою смугою перетнуло кімнату. Аліція зраділа, що ніхто не був свідком її дивного щастя. Відчувала його усім своїм єством. Воно розливалося усім тілом, яке тремтіло більше від емоцій, аніж від холоду. Бабусині слова про те, що завтра приїде Роберт, приємно лоскотали, і Аліція повторювала їх без кінця, наче приспів улюбленої пісні.

Сон не приходив. Мабуть, він заховався в плетеному кріслі, де вдень чекав на дідуся й ув’язнював його надовго. Аліція любила мить, коли її голова опинялася в зручному гніздечку подушки. Там народжувалися різні ідеї, та перш ніж вони набували реальних форм, дихання Аліції ставало спокійним і рівномірним. Не відчувала навіть теплої долоні бабусі, яка щовечора дбайливо вкривала онуку ковдрою.

Кроки на сходах наближалися. Дівчина заплющила очі, та коли старенька виходила, тихенько прошепотіла:

— Спасибі, бабусю!

— Ти досі не спиш? Уже пізно, дорогенька.

— Чомусь не спиться. Певне, погода змінюватиметься, — виправдовувалася Аліція улюбленими дідусевими словами.

Бабуся голосно засміялася.

— У твоєму віці така «зміна погоди» може означати виключно гарячі почуття! — пожартувала вона. — Коли мені було чотирнадцять, траплялося, що і я не могла заснути. Та попри це прокидалася виспана й щаслива.

— Розкажи мені про це, — Аліція вже сиділа на ліжку, підібгавши ноги, і благально дивилася на стареньку. — Лише одна маленька історія про те, як ти не могла заснути!

— Добре. Але тільки одна, бо вже пізно. А вранці Панна Фризуня ревтиме із самого ранку, ніби ми її на рожні смажимо, а не тримаємо в затишному хліві.

Бабуся примостилася на ліжку й глянула на каштанові коси онуки.

— Тоді я мала коси, схожі на твої… Ну, може, трохи довші, бо я вкладала їх короною на голові й уявляла собі, наче я королева.

— Зараз ніхто таких зачісок більше не робить, — мовила Аліція.

— Ті канікули мені особливо запам’яталися, бо тоді я вперше поїхала з мамою в гори на лікування.

— Ти хворіла?

— Ні, твоя прабаба мала хворі легені, і ми часто їздили на курорти.

— Ну, і… — Аліція нетерпляче дивилася на бабцю. Трохи здивовано, бо невже ж ця літня, вкрита зморшками жінка була колись чотирнадцятилітньою, носила коси і їздила кудись із мамою? Важко було в таке повірити, тим більше, що для Аліції бабця завжди була бабцею, інша роль їй просто не підходила! Зате спогади… Усі вони свідчили, що людські історії мають здатність повторюватися, ніби записані на автовідповідач розмови…

— Так от, якось, коли я самотою вирішила податися в гори, небо раптово потемніло, білий день змінився майже ніччю, а старі ялини почали немилосердно скрипіти, ніби попереджали мене, що за мить їхні важкі гілляки впадуть на мою голову. На небі спалахували блискавки. Полохливою я не була, але все це примусило мене гарячково шукати якоїсь криївки. А тимчасом буря розгулялася не на жарт, за стіною дощу не видко було навіть стежки, якою я піднімалася догори…

— Ой, я б умерла від страху! — здригнулася Аліція.

— Я теж! — притакнула бабуся. — Якби не з’явився він. Був… такий незвичайний… У спалахах блискавиць здавався велетнем, якому підвладна стихія… — бабусині очі блищали, давні спогади про ту пригоду знову ожили. Вона більше не дивилася на онуку, а перебувала в зовсім іншому часі й просторі. Мабуть, сиділа, притулившись до холодної скелі й напружено чекала на свого рятівника.

— Бабусю! — Аліція легенько поторсала її за руку.

— Ну… От, мабуть, і все, — озвалася старенька, довгенько помовчавши.

— Усе? А найважливіше? З’явився й що далі? — Аліції не подобалося, коли бабуся так її піддражнювала. Дівчина вважала, що їй можна довіряти. Крім того,