Позолочена рибка - Барбара Космовська

— Ти сама казала, що йому обіцяли якусь стипендію! — бабині слова наче прорвали невидиму греблю, крізь яку рікою ринули претензії й давні образи Аліції.

— Такої стипендії вистачить хіба що на дуже скромне життя! — бабусю здивувала бездумність онуки. — Хіба не знаєш, що батько йому не допоможе. Та що там говорити! — зітхала вона, протираючи церату на кухонному столі. — Бідний хлопець… І серце в нього добре. І талант неабиякий, а півжиття минуло за носінням пива. На щастя, не собі він його купував…

Сива бабусина голова аж похнюпилася під тягарем такої несправедливості, а Аліція відчула щось схоже на ревнощі.

— Може, ти любиш його більше за мене? — сердито буркнула вона.

— Ех, якби я була молодша, — бабуся весело глянула на дівчину, — твоєму дідові довелося б мене пильнувати! — і вона голосно засміялася, махнувши рушником в бік Аліції. — Дурненька ти! Хіба можна любити когось дужче, ніж мою кохану принцесу Балакушку?

І, залишивши похмуру Аліцію, старенька рушила у відвідини до Панни Фризуні.

Якби хтось чужий запитав Аліцію, чи приїздить вона на село лише до дідуся й бабусі, а їй довелося б сказати правду, тієї ж миті дівчина почервоніла б від сорому. Навіть Сарі вона не звірялася з такою щирістю. Навіть собі самій вона не зізнавалася, що рахує дні до канікул і з нетерпінням чекає серпня через такі собі зелені очі. Яскраво-зелені із золотавими вогниками. Такої зелені, яку вона минулого року помітила в Робертових очах, немає ані на луках довкола села, ані в лісах, що оберігають розлогі поля. Такої зелені Аліція взагалі ніде не бачила й сумувала за нею протягом усіх місяців, які доводилося провести в місті.

Почалося зі свята проводів літа. Спершу їй узагалі не хотілося опинятися в натовпі голодних туристів, що заповнювали кожен куточок пляжу. Аліція не любила цього пластмасового свята, великого продажу ковбасок і пива.

— Не піду, — набурмосено заявила вона.

— Шкода, — Роберт стояв, пригаслий, як сонце, котре поволі сідало. — А я хотів заграти для тебе Вівальді, — невпевнено мовив він. Уже збирався піти геть, але Аліція передумала.

— Якщо ніхто не примушуватиме мене поглинати ковбаски й стріляти в штучних кроликів, то я піду з тобою, — сказала дівчина.

— Ти не пошкодуєш! — пообіцяв Роберт, і очі в нього заблищали.

А пізніше він грав. Люди оточили його тісним колом, а він з імпровізованої сцени подарував їм справжній концерт. Люди від подиву аж роти роззявляли. Слухали й раділи. Над Аліцією темніло небо. Довкола сцени шуміли гомінкі дуби, а дівчина з гордістю думала: «Це для мене, він грає для мене…»

І навіть тоді, коли на сцені, нашвидкуруч збитій із дощок, давно погасли прожектори, а в тиші лунали останні пташині голоси, Аліції здавалося, що скрипка продовжує ридати. Що Робертові пальці вичаровують музику із замаленького, як для хлопця, інструмента. Зелені очі вона помітила в тьмяному світлі ліхтаря, коли Роберт нахилився над нею, питаючи, чи все гаразд.

— Усе добре, — відповіла вона якимсь чужим голосом. Та попри це Роберт накинув їй на спину свою благеньку курточку. Вони сиділи й дивилися на безшелесну ніч, що тихенько вкривала їх обох, ховала в темряві порозкиданий туристами пластиковий посуд, приховувала хвилі, котрі розмірено вдарялися в берег, робила непомітними закохані пари, що крилися в заростях від нахабного місяця. Аліція була певна, що вона сидить на краю світу, немов на каруселі, яку розкручує вітер. Відтоді вона зовсім не була впевнена, чи справді добре знає Роберта. І цю невпевненість дівчина забрала із собою до міста.

А могло здаватися, що вона знала його відмалку. Хлопець щодня приходив до її дідуся й бабусі. Допомагав у дрібних хатніх справах. Узимку, коли Аліція забувала про потонуле в снігах темне село й гуляла веселими, освітленими вогнями реклам, вулицями міста, дідусь сідав із Робертом за шахівницю. Саме Робертові найдужче смакували бабусині обіди, хоча він завжди вперто від них відмовлявся. Виходить, Аліція знала його завжди. Відтоді, коли він ще був маленьким Робертом, який допомагав дідусеві носити дрова й складати їх у просторій кухні. Ця постійна присутність веселого хлопця була для Аліції природною й очевидною. Як присутність улюбленого дідусевого буфета, котрий стояв у їдальні й був її оздобою. Важко сказати, що сталося б, якби буфет раптом зник.

Так саме було й із Робертом. Аліція ніколи не придивлялася до нього. Як і до вишукано оздобленої меблі. Хіба що більше Роберта любила, бо ж саме з ним, а не з буфетом, вона щодня гасала плутаними стежками й лісовими доріжками. Тож, якби Роберт несподівано зник, вона б написала оголошення: «Розшукується смаглявий худорлявий хлопчина з лукавою посмішкою й задовгим волоссям, яке неслухняно лягає на комір». Ото й тільки. До минулого року вона б не змогла додати до цього опису жодної деталі. Але нині, сівши на ґанку й зіпершись підборіддям на долоні, позираючи в бік Робертового дому, вона б написала зовсім по-іншому: «Шукаю Роберта». Так би вона почала. «Він… дуже вродливий…» Ні. Написала б «найуродливіший». «Коли грає на скрипці, то ледь примружує очі. Ніби хоче полинути за своєю музикою. І тоді треба дуже пильнувати, щоб його не загубити. Щоб повернути на землю, бо музика може зробити із Робертом усе, що захоче». І ще додала б: «Він завжди посміхається, хоча іноді лише куточками вуст». Ну, і ще про його задуму. «Коли задумується, хочеться погладити його по скуйовдженому волоссю». Ага, ще про пальці! «У нього тендітні руки. Він може ними носити воду з колодязя, проте вони залишаються ніжними й на них непомітні сліди важкої праці». І нарешті, зрозуміло, про Робертові очі. «Хлопець, котрого я розшукую, має дивовижно зелені очі. Із легенькими золотавими іскорками». Мабуть, цими зеленими очима він дивиться на нудні зелені огірки. Якщо комусь відомо, де зараз Роберт…

Бабуся з’явилася перед Аліцією з кошиком, повним огірків.

— Диви-но,