Позолочена рибка - Барбара Космовська
У машині лунав батьків монолог, з якого випливало, що фісташкове морозиво — панацея від усіх нещасть. Аліція найдужче боялася, що під час гостини Міс Літа замучить її своїм солодкавим щебетанням і компліментами. Проте нічого такого не сталося. Господиня в звичайнісіньких потертих джинсах анітрохи не змагалася за її прихильність. Навіть не примушувала скуштувати смачнюче морозиво, яке Аліція знехотя відсунула від себе. Навіть сказала, що вона на її місці теж нічого б торкнулася в чужої людини. Батько здивовано глянув на Міс. Проте Міс дивилася не на батька, а на екран телевізора, на якому щомиті гинули тварини й птахи. У полум’ї пожежі, у хвилях повені, від рук жорстоких людей. Гинули так по-справжньому, що Аліція відвернулася від екрану, приголомшена фільмом.
— Зворушує? — зраділа Міс Літа, а тоді тихо додала: «Це добре».
— Як ви можете дивитися такі програми! — Аліції захотілося опинилися на канапі у власній вітальні, серед власних подушок.
— Мушу переглянути бодай один раз. Я сама це зняла, — пояснила Міс Літа без натяку на гордощі. Зате з непідробним смутком.
— Клаудія — режисер документальних фільмів, — сказав тато, підсуваючи до себе доньчине морозиво.
— Ці фільми повинні допомагати рятувати тварин, — озвалася Міс Літа. — Лише задля цього я мушу витримати деякі сцени, — і поколупалася в зубах, уже зовсім без церемоній.
Дорогою додому Аліції не хотілося розмовляти з батьком. Бо справді, про що можна говорити із власним татом, який перетворився на тата великої вже Клаудії. Проте колишньої ненависті до Міс Літа вона більше не відчувала. І звинувачувала в цьому себе, Клаудію і, звісно, тата.
Мама не дозволяла Аліції називати Клаудію «Міс Літа», стверджуючи, що це звичайна мстивість. Сама вона намагалася висловлюватися про татову подругу приязно й тепло, та коли донька їй не заперечувала, мамин настрій починав нагадувати зів’ялий фікус у кабінеті. Після всього цього Аліція вже й сама не знала, чи вона лише не любить Міс Літа, чи зневажає її. Клаудія вміла догодити Аліції смачною вегетаріанською стравою, але за мить смертельно вразити звичайнісінькою байдужістю. Бо часто вона поводилася так, ніби Аліції взагалі не було. Або дівчина була черговою героїнею телесеріалу.
Ненависть до Клаудії повернулася за півроку, коли в торговому центрі Аліція довідалася, що стане сестрою.
— Чиєю ще сестрою? — поцікавилася вона, і радість від щойно куплених черевиків, розвіялася, як дим від пригорілого молока. Залишився хіба що неприємний запах.
— Матимеш сестричку або братика. Ми ще не знаємо, — пояснив тато, простягаючи Аліції подарунок на день народження. Ланцюжок з кулончиком-ящіркою.
— Я нікого не хочу, — тихенько проказала Аліція, бо сльози, замість наповнити очі, застрягли в горлі.
— Та ну, — махнула рукою Міс. — Ми ще навіть не знаємо, хто в тебе буде, брат чи сестра. А може, ця наша спільна дитина вдасться дуже непоганою?
— Це буде ваша, а не наша дитина, — розгнівано кинула Аліція. — У мене з нею нічого спільного, — додала вона, не приховуючи сліз.
— Як це? А тато? — здивувалася Міс, колупаючись у склянці з мінералкою й силкуючись витягнути кружальце цитрини.
— Найсмачніша якраз така, що з мінералки, — пояснила вона, тримаючи в пальцях здобич. — Любиш?
— Ненавиджу! — буркнула Аліція. І вирішила, що ніколи в житті не їстиме цитрини, витягнутої з мінералки, хоча саме таку вона любила найдужче.
* * *А потім народився Фридерик. Коли Аліція дивилася на нього в лікарні, то немов бачила власну фотографію. Першу, зроблену старим дідусевим «Ніконом». Тато, коли пішов від них, узяв собі це фото, хоча й подбав про те, щоб у мами залишилася копія. А тепер він міг би подарувати мамі фото Фридерика, а вона була б певна, що на знімкові Аліція.
* * *Добре було йти запилюженою дорогою поруч із Панною Фризунею й ліниво думати про світ, залишений у тісних міських мурах. Думки оточували Аліцію, наче рій неслухняних метеликів, що кружляли над квітучою галявиною. Вони метушилися в її голові, тріпотіли ніжними крильцями й непомітно зникали. А коли Аліція побачила побілені стіни дідусевого дому, метелики розлетілися, а їхнє місце зайняли гарячі бабусині налисники. Із малиновим сиропом і цукром. Вони Аліції смакували найбільше.
КОХАННЯ Й ОГІРКИ— Ти жодного разу не спитала про Роберта, — зауважила бабуся з удаваним докором, коли вони з онукою змивали з тарілок рештки малинового сиропу. Дідусь уже встиг зайняти улюблений фотель і прикидався, ніби читає газету. Проте вона давно випала йому з рук, а окуляри небезпечно повисли на кінчику носа.
— Цікаво, чому ти про нього не згадуєш? Мені здавалося, що ви дружите, — бабуся повернулася до незручної теми, не звертаючи уваги на мовчання Аліції.
— Йому відомо, де мене шукати, але він чомусь цього не робить, — знизала плечима дівчина. Їй хотілося, щоб це прозвучало байдуже, але роздратування в її голосі відчув би навіть глухий.
— Не шукає, бо його тут нема, — бабуся витерла останню тарілку рушником у червоні маки. — Поїхав за кордон, працювати.
— Певне, у нього концертний тур і, роздаючи автографи, він спізнився на потяг, — в’їдливо пирхнула Аліція. — Такий собі Янко-Музикант!
— Він же тобі подобається, — бабуся здивовано глянула на онуку. — Роберт точно волів би гуляти з тобою над озером, ніж збирати огірки на чужому полі.
— Він міг залишитися, — Аліція продовжувала гніватися. — Або поїхати в інший час, — гірко додала вона. — Він чудово знає, коли я приїжджаю.
— Справді, він міг тут залишитися й чекати
