Позолочена рибка - Барбара Космовська

— Панни Фризуні ніхто не хотів. Ну, хіба що різник, — бабця силкувалася пожартувати. — А в тебе є батьки, котрі тебе люблять…

— Знаю, знаю, — Аліція рвучко підвелася із крісла. — І брат, який за мною сумує. I Сара. І школа…

— Не псуй собі останнього тижня канікул, — бабця дивилася на Аліцію, ледь примружившись. — Приїдеш узимку, разом палитимемо в печі. Зробиш кілька гарних фотографій…

— А тоді знову поїду геть і грітимуся біля батареї… Залишиться кілька фото з білими пейзажами…

— Ти сама бачиш, що такі зміни необхідні, — бабуся енергійно змела зі столу невидиму пилюку. — Просто, аби почуватися щасливою, — додала.

— А якщо я знаю, що тут щаслива… Невже цього не досить, щоб залишитися?

— Усього, дорогенька, знати не можеш. Якби ти оселилася назавжди в Крушині, то куди б приїздила на канікули? Сама бачиш, — бабця рушила до дверей, — треба бути і там, і тут.

Її слова злилися з легеньким шумом дощу, котрий щомиті сильнішав. Краплини наполегливо атакували маленькі віконця веранди. Спершу форму втратили бузок та акація, які росли біля самого дому, потім зник ряд старих буків. А вже за мить Аліція чула зливу, яка шарпала поблизькі дерева. Подумала, що такий дощ приходить завжди, коли в ній самій накопичуються сумні хмари, напоєні гіркотою. Із тією лише різницею, що з її плачу ніколи не буде нічого доброго, а дощ за вікном обіцяє новий прохолодний день. Тож Аліція вирішила скористатися цим дарунком. Усміхнулася до бабці і, вже без похмурих думок, рушила до кухні по нову чашку молока.

Аліція вміла «бути і тут, і там» лише в одному, дуже особливому випадку: коли йшла на прогулянку зі старим дідусевим «Ніконом» на плечі. Власне, дідусь подарував їй цей чудовий фотоапарат уже давно.

— Настав твій час прийти мені на зміну, — заявив він колись, віддаючи їй свого багатолітнього друга.

Аліція відчула гордість. І хоча перша плівка була колекцією випадкових анатомічних деталей членів родини, дівчина, анітрохи не знеохочена невдачею, далі націлювала об’єктив «Нікона» на рідних. Вона відчувала, що якогось дня стане справжнім фотографом.

Ну, і фотолабораторія, крихітна кімнатка на піддашші, де раніше міг чаклувати на самоті лише дідусь, теж була відтепер для неї відкрита. Щоправда, отримання якісного знімка було ой нелегкою справою, та перемагала цікавість, і Аліція навчилася черпати приємність в очікуванні на кольорові результати своїх мандрівок.

А чекати було на що. Кожного року на канікулах у неї народжувалися нові й нові ідеї. Зроблені Аліцією фотографії дорослішали разом із нею. Щоправда, на початку були ідилічні пейзажі, які чудово підходили для листівок із Крушини, та із часом ця солодкавість розчинялася в чимраз сміливіших кадрах, на яких була вже не лише краса природи, але й справжні драми.

Найкращі знімки Аліція оправляла в рамочки й розвішувала у своїй кімнаті. Ці її перші виставки оцінював дідусь. І ставився до них дуже прискіпливо. Траплялося, що все закінчувалося сльозами, образою й мстивою обіцянкою покинути «фоткання». Та вже наступного дня Аліція прокидалася з бойовим запалом. Хапала апарат, перекидала його через плече й рушала на пошуки нових звершень.

Нарешті настав час фотографічних «жнив». Дідусь уважно придивлявся до нових фоток і лише повторював: «Ну, ну…». А знімок із пораненим бакланом дідусь сам збільшив і надіслав на конкурс. Тоді Аліція отримала відзнаку, а її прізвище опинилося в не надто довгому списку набагато старших за неї учасників.

Тепер, коли вона відкривала коробку зі своїми першими фотками, то й сама поводилася, як дідусь, зневажливо пирхаючи на їхній низький рівень.

Висипала вміст конверта з написом «Бабуся». І засміялася над своїми намаганнями зробити портрет найменш вдячного об’єкта. Бо бабця зазвичай відверталася, щойно онука спрямовувала на неї фотоапарат.

— Оце вже ні! — старенька затулялася обома руками й саме таку, укотре заслонену бабцю, Аліція й бачила в лоточку із проявником.

— Чому ти так не любиш, коли тебе фоткають? — розчаровано питала вона, зазнавши чергової невдачі.

— Бо я стара! — сміялася бабуся. — І незачесана! А крім того, твій дідусь змарнував на мене кілометри своїх плівок. Годі вже.

Мабуть у бабці є інші причини, щоб не опинятися на моїх фото, — думала Аліція, дивлячись у замислені очі літньої жінки на цілком вдалій минулорічній фотографії. Западають перші сутінки. Бабця сидить на низенькому ослінчику. Голову обіперла на долоні. Так важко, ніби її зігнуті руки несуть тягар усіх родинних проблем і турбот. Вона й не підозрює, що Аліція давно чатує зі спалахом, сховавшись у невисоких заростях вільхи. За мить зблисне флеш фотоапарата, і бабця підскочить від переляку. Аліція вибухне реготом, задоволена, що підступ вдався. Але цієї хвилини старенька ще нічого не відає. Вона переконана, що навколо немає жодної живої душі, тому спокійно дозволяє смуткові оселитися у своїх думках.

— Цікаво, про що вона так замислилася? — Аліція підносить фото до очей, але бабусине обличчя продовжує залишатися для неї загадкою. І раптом цілком несподівано їй спадає на думку, що бабуся теж переживає подружні негаразди її батьків. Адже вона й досі любить тата. Завжди ставилася до нього так сердечно… Але в присутності Аліції вдає незворушність, повторюючи, що дорослі мають право приймати власні рішення.

А на дідусевих фотографіях бабуся справді зовсім інша. Аліція пригадує її, мов у тумані. Завжди усміхнена, навіть трохи легковажна. Тут піднімає краєчок закороткої, як на бабцю, спідниці. То кокетує з якимсь добродієм за грою в карти. То стоїть, обіпершися на велосипедну раму, але тут вона більше скидається на маму Аліції, аніж на бабусю. Тоді вона ще часто виїздила з дідусем на курорти, а маленьку Аліцію називала «принцеса Балакушка». Ще б пак! Аліція неабияк докладала зусиль, щоб виправдати це почесне ймення, й усе дитинство