Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Того дня поштар приніс передачу в 15 злотих, яку спеціально переслали, щоб хлопці та дівчина могли зорієнтуватися в поведінці із поштарем, адже наступного дня він мав принести більшу суму. Проте коли наступного дня хлопці кинулися в’язати поштаря, той вирвався та вискочив через вікно. В замішанні розпочалась втеча бойовиків й переслідування їх поліцією. І якщо одного з них, Романа Мицика, вдалося піймати, то інший — студент права та син священика, Ярослав Любович, — при перестрілці отримав поранення та застрелив себе в одній із кам’яниць по вулиці Шептицьких.

Подія 6 березня гнітюче вплинула на українське суспільство, яке через легальні організації та партії почало вимагати від УВО припинення експропріацій, за які сплачуються такі жертви. Втім й позиція УВО, яку відображала газетна стаття в «Сурмі», засвідчила, що для Організації це була немала втрата: «...слід би застановитися над цею справою цілій українській суспільності. Але не критика революційної ідеї, не кидання каменем на УВО мають бути вислідом цієї застанови. Замість звертати очі поза себе, хай кожен запитає себе: чи сповнив він свій обов’язок супроти УВО? Чи причинився він до того, щоб найбільш ідейні одиниці не мусіли йти на смерть за пару тисяч злотих? Чи зробив він що-небудь, щоб люди, які можуть віддати користь на інших ділянках, не потребували заніматися невідповідними для них справами? Ходить про усунення причин, що спонукають УВО послуговуватися такими засобами, а не про докори, обвинувачення або й порахунки різних політичних груп...».

УВО провела детальне слідство організованого «ексу». Відомо, що в цьому ж часі психологічно зламався Роман Барановський — крайовий бойовий референт. В історії Організації він стане чи не першим гучним прикладом, коли особа такого рангу піде на співпрацю з поліцією й таємно інформуватиме про організаційні таємниці націоналістів.

Невдалі «екси» відбулися рік до того й рік після того. Наприклад, у 1930 році при невдалому нападі теж загинув студент права Гриць Пісецький. Під плащем він був вбраний у пластовий однострій, що того ж року привело до заборони діяльності Пласту в Польщі.

Українське підпілля платило високу ціну, здобуваючи кошти на революційну діяльність. А все ж, героїчна смерть Любовича та його похорон на Личаківському кладовищі за участі тритисячного українського натовпу викликали неабияке національне пробудження молоді.

«Забагато жертв! — кричать філістери на рогах усіх вулиць, по кав’ярнях та навіть в пресі. Десятки зламаних існувань! — нарікають тітки, вуйки, радники, професори. Не приймуть до гімназії або на університет! — плачуть батьки й матері. Легкодушність! — обурюються статечні політики, редактори й інші „батьки народу“. Знищують нас матеріально! — змальовують грізні гороскопи просвітяни і економісти.

Всі? Ні. Є теж численні виїмки. Але крик, плач, нарікання й обурення замітні в цьому таборі, що звик до спокою, що переконаний в цьому, що люде живуть на це тільки, щоб займати відповідні посади, й що здобутки дістаються взаміну за „добре виховання“, а не виборюється.

Цей табір — а він доволі численний — роздумує так: ми попали під Польщу. Польща — має військо, поліцію, гроші, а ми — бідні й немічні. Немає проте ніякої пропорції між обома силами. Тому, Українцям треба триматись тактики лиса. Зближатись до остаточної цілі (бо хто із Українців не бажав би України?!), але так щоби — Поляки про це нічого не довідалися. Просто їх змилити. Прилюдно робити одне, а по тихесеньку друге. Поляки дозволять нам на організації, дадуть нам кредити, національне життя розвинеться буйно й пишно, й Поляки не стямляться навіть, як ми їх за чуба візьмемо й Україну збудуємо. Тільки по тихесенько! Словом, не дражнити Поляків, не давати їм аргументів у руки, що ми змагаємо до своєї держави...

Але ж стільки жертв! — молодих, найкращих, найбільше надійних?! А це говорять „батьки народу“ мало не при кожному арештованому зокрема. Жертв ніколи ще не було забагато у нас. Як приведемо в пам’ять ті сотні тисяч жертв у других народів, що ними вони вистелювали шлях до визволення, то сором нам стане і ніяково. І приходить застанова: надто великими любимцями долі хотіли б ми бути, щоб, при таких скромних жертвах, здобути найцінніше і найдорожче — державу Скажете — лягло сто тисяч! Мало! Сотні по тюрмах валяються! Мало! Всього мало, бо на їх кістках і муках ще не виріс буйний цвіт волі. А воля — це такий дивний цвіт, що жадає погною людської крови, людських мук. Вона все спрагнена. І тільки на них вона виростає; і пишається розкішним почуванням.

Тому не переконують нас — ні плач матерів над долею дитини, що її суджено життя мученика за ідею. Не переконує нас голос обурення „батьків народу“, бо з них промовляє не життєвий досвід, а туга за спокоєм. Не переконує нас змальовуваний вічно брак рівноваги сил, бо ми віримо в сили молодої нації, — що зірвалась до лету, до волі.

Ніхто й ніщо не здержить нас на нашому революційному шляхові. Ми йдемо вперед і закликаємо до нас усіх, у кого кров ще кружляє, у кого серце б’ється і в кого, кромі самолюбія, живе ще любов вищого роду — любов до Батьківщини».