Червоно-чорне - Святослав Липовецький

стояли всі разом, і ніхто навіть не міг пізнати, що то були свідомі члени двох різних націй, які були в конфлікті на життя і смерть. То було наче потвердженням жартівливого визначення відомого польського географа Ромера про етнографічний поділ в тій частині наших західних окраїн: етнографічна границя переходила дуже часто серединою подружнього ліжка.

В визначений час зійшлося нас п’ять: Курчаба, В. Г., О. 3. [залишився на рідних землях, невідомо де], я, і господар квартири. Сходини відкрив Курчаба коротким вступним словом, з’ясовуючи невідрадне положення українського народу взагалі, а під Польщею зокрема, та очевидну потребу чинного, організованого спротиву польському тискові на нас і боротьби за рівне місце з іншими народами. На його формальний запит, чи ми всі знаємо, що таке підпільна організація і чи готові належати до юнацької ланки, всі притакнули, хоч незабаром один, В. Г., відпав. Після того ми устійнили плян зустрічі й перейшли до питання, що ми в „Юнацтві“ мали б робити. Поки ще хто встиг відкрити рота, Байтала випалив: „Боюфка“ будемо...

Його польське слово „боюфка“ (боївка, бойова ланка) нікого не заскочило. Всі ми знали його життьові умови, знали, що він постійно живе серед польської вулиці й йому зручніше було не раз користатися польськими словами, ніж: українськими чи навіть польською мовою. Його заяву ми без дискусій прийняли, не сказав до неї нічого й сам Курчаба, з чого треба було здогадуватися, що десь там „нагорі“ хтось заздалегідь так цю справу бачив.

Тоді Курчаба почав „лекцію“ з ідеології. Говорив з підкресленням і великим захопленням. Його дрібна, дуже делікатна постать, зовсім не була доброю ілюстрацією до палких і важких слів, які він виголошував. Ми вже знали, що в той час міцний наголос падав на ідеологію, і ми радо чи не радо годилися з тим „лихом“, бо нам не в голові були тези й теореми, ми їх мали досить у школі та в книжках, які ми масово проковтували. Ми, як і вся тодішня українська молодь, рвалися до важкого чину, до жертвенної боротьби, до небезпечних пригод. Юнацьке прагнення чогось особливого зливалося з національним почуванням. А щоденні, не раз зовсім безглузді удари від поляків тільки доливали оливи до вогню. Вже на тих перших сходинах, а пізніше ще більше сам Лєнко виголошував добре вивчені речення й заохочував нас до того: читати і вчитися!

Байтала в тій справі мав свою думку: читати добре, вчитися також, але про це нам говорить на кожній лекції професор Білецький. То був, як відомо, один з найпопулярніших учителів української мови й літератури у львівських гімназіях; він був для Байтали втіленням всього найкращого й найгіршого в професорах, і Байтала в лихому настрою називав його „питаґоґом“, замість педагогом. А він хотів тут не того, що в школі, а револьверів до науки...

Після сходин Лєнко і два інші пішли, а ми з Байталою залишилися в хаті й училися. То був початок другого півріччя й треба було присісти, щоб принаймні в перших тижнях дістати добрі ноти, а далі буде легше. Після якогось часу мені захотілося пити, і я попросив його води. Він пішов до кухні, куди з крамниці вернулася його мама, і я крізь відчинені двері почув діялог:

— Мама, дай мі чистей шклянкі.

— Маш... Ти салі, юж вшисткі гриці пошлі? (Маєш... Ти сам, уже всі гриці пішли?). Грицями поляки називали згірдливо, а часом жартівливо українців, може й від драми „Ой не ходи, Грицю...“.

— Нє! Єще єдин зостал. Власьнє потшебую води для нєґо (Ні! Ще один залишився. Власне для нього потребую води).

Отак під опікою матері-польки виростали її сини і їх друзі українські революціонери. Байтала, як згадано, не був відірваним випадком. Для ілюстрації приведу ще інший приклад, подібний, з мого оточення. Жив біля мене на Погулянці, коли я перебував в тюрмі, польський суддя українець Фединський. Його дружина була полька з відомої родини. Вони мали трьох синів-українців. Один з них сидів зі мною в тій самій келії на „Бриґідках“. Моя мати, коли я вийшов з тюрми, розказувала мені, що заходила до неї до крамниці пані Фединська й казала по-польськи: „Пані, кеди пані ідзє до Бригідек на відзенє? Бо я іде до свего гайдамакі ютро... Може пуйдзєми разем?“ (Пані, коли йдете до Бриґідок на побачення? Бо я йду до свого гайдамаки завтра... Може підемо разом?). Навіть у важкій і для матерей дуже болючій ситуації вміли вони, ці польки, здобутися на усмішку, не раз на іронію над собою, часто прихований глибоко нестерпний біль...».

Ярослав Гайвас, «Юнацтво ОУН на філії академічної гімназії» 13. Дмитро Донцов

Лідер російських кадетів Мілюков, виступаючи на засіданні Державної Думи сказав: «У мене в руках недавно опублікована брошурка, з якою я радив би вам уважно познайомитися: це книжка такого Донцова „Модерне москвофільство“... Я скажу