Червоно-чорне - Святослав Липовецький

і вони мусіли добре пам’ятати подібні ситуації, описані з такою трагічною плястичністю поетами-патріотами, яких ми читали, і навіть їм співчували. Мабуть, цей момент переважив. А втім, я був також свідомий своєї ролі, як курінного провідника і голови Читальні. Більше місця цій події я присвятив інший спогад, а тут даю найважливіші моменти для розуміння цілости життя в наших тодішніх учнівських організаціях. Ми вибрали тоді ще якоюсь мірою компромісовий шлях: були приявні, за винятком кількох, на перевірці під час збірки в клясі, а потім розбіглися подорозі до церкви, чи на похорон, навіть на очах професорів, бо інакше й не могло бути. Після похорону почалося слідство, посипалися кари. Правда, наша професорська рада (мабуть, навіть солідарно з тодішніми професорами-поляками), а зокрема директор Ілля Кокорудз, зробили все, щоб справі дати якнайменше розголосу й покінчити її у власному колі. Тому кари обмежувались де „карцеру“ або обниження оцінок з „поведінки“, але атмосферу, що запанувала тоді в гімназії, було важко стерпіти. Насамперед припинилося близьке ставлення до професорів. Серед учнів утворилися окремі гурти, які мали різні погляди на тактику. Щоправда, бойкот у нашій клясі накладено тільки на одного, що голосно засуджував поведінку більшости, а вірніше — почування більшости, але за деякий час почалися й доноси, і це зараз же використала поліція, яка почала шукати конфідентів серед учнів.

Можна різно ставитися до індивідуального терору: з погляду християнської етики важко його ґльорифікувати, але ж у даному положенні неможна також засудити виконавців атентату, якщо мати на увазі систематичне нищення найсвятішого в людині: її людську гідність та свободу думки, з вироджуванням характерів та доводженням молодих і недосвідчених юнаків до розпачу або підлости. При тому всі мемуаристи однозгідно підкреслюють глибоку побожність Романа Шухевича, що й я можу потвердити на підставі багатьох місяців спільних переживань у концентраційному таборі в Березі Картузькій, чи в Бригідках. Шухевич ніколи не забував своєї щоденної молитви. І саме на тому тлі можна зрозуміти справжню велич пізнішого командира УПА, який без ресантиментів умів почати на своєму високому пості цілком нову політику щодо поляків; в часі, коли вони, може, за призначенням вищої справедливости, знову опинилися під колесом історії, Шухевич не вагався співпрацювати з ними. Та політична далекозорість робить Шухевича одним із передових вихованців Академічної гімназії, що, не зважаючи на тиск, не зійшли зі свого шляху. Тієї політичної далекозорости не мали ні польські політики, ні польські педагоги. І кошмар продовжувався, важкий особливо для учнів найвищої кляси, які, з одного боку, рискували майбутнім таки на порозі свого „визволення“, а з другого — були свідомі своєї відповідальности за майбутнє гімназії — їм не можна було зійти з позицій, визначених Листопадовим чином і „дитячими обітами“, як і не можна було наражувати гімназії нерозважним кроком на позбавлення наступних поколінь своєї школи.

В тому самому році довелося ще двічі перейти важку пробу: раз з нагоди іменин маршала Пілсудського, коли вибрана делегація мала йти на окрему академію (то мало бути перше відзначення гімназією польського диктатора, що до влади прийшов приблизно в травні 1926 р.). Але тоді ще раз можна було рахувати на педагогічний глузд директора Кокорудза, який дискретно звільнив від прикрого обов’язку всіх гімназійних активістів, призначуючи до делегації слабші індивідуальності, яким більше залежало на спокою, ніж на принципі. То був знову своєрідний компроміс, який, звичайно, не міг нас задовільнити, бо ми вважали, що справа національної чести однакова для всіх, і, отже, не можна допускати до того, щоб у середині ділити учнівську спільноту на „патріотів“ і „зрадників“. А все ж розуміючи компроміс, і не маючи жадної підтримки із-зовні, напр., від старших товаришів, що мали за собою досвід боротьби за університет, ми поставилися з вирозумінням до учнів, яким припала неприємна місія. При тому ми були свідомі, що такі компроміси на довшу мету не будуть можливі і незабаром прийдуть гостріші засоби контролі, а разом з тим слабне роля дир. Кокорудза (в 1927 р. він таки пішов на емеритуру).

І справді, ще в травні того року прийшла третя „проба“. За кілька днів перед іспитом зрілости прийшов наказ взяти участь (вперше) в польському національному святі З травня. Тоді ми з важким серцем рішилися вже не протиставитись, але накипілий біль у той день таки не дозволив нам спокійно сприйняти образу. Ми були свідомі, що після матури нам не можна буде залишити молодших колег самих на свої власні сили. То був початок переорганізації гімназійних гуртів на новий лад...».

Володимир Янів, «Життя молоді УАГ в перші роки польської окупації» 12. «Боюфка» будемо...

«Володимир Байтала — кольоритна постать в тогочасному українському молодому Львові. Син дрібного купця, що важко пробивався крізь життя із своєю крамницею при площі Бема у Львові. З тієї крамниці він виховав дві дочки на учительок, а три сини з різними успіхами пробивалися крізь гімназію. Мама його була полька, й сестри пішли за нею, а брати пішли за батьком. Вдома панувало українсько-польське „кондомініум“. Хоч українсько-польські конфлікти множилися й кожному було щораз більше ясно, що тут зав’язаний вузол, який можна тільки розтяти, то в родині Байтали того не було. Жили всі мирно, говорили на переміну українською або польською мовою, жартівливо прозивали одні одних „ти мазурка“ або „ти караїм“ (з якихсь невідомих причин, але може й тому що у Львові жила секта караїмів, цю назву поляки стосували зневажливо до українців), а як прийшла біда,