Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Швидке знищення українських шкіл та гімназій безпосередньо загрожувало майбутньому українців в Галичині. Відтак, влітку 1926 року УВО приймає рішення вбити шкільного куратора і з цією метою відбувається підготовка бойовиків. Ними стали 19-літній Роман Шухевич та 20-літній Богдан Підгайний.

На відміну від попередніх атентатів, цього разу замах готувався ретельно й чітко. Було організовано все: починаючи від стеження за Собінським, закінчуючи таємним викликом Підгайного з-закордону, де він на той час навчався.

Замах відбувся ввечері 19 жовтня 1926 року у Львові. Куратора Собінського було вбито одним пострілом на безлюдній вулиці (як виявилось згодом, пістолет Романа Шухевича не спрацював).

Осіння мряка та швидка втеча атентатників не дозволила виявити жодного сліду вбивць, поза тим, поліція не знала й мотиву атентату: чи це була розправа українських націоналістів, а чи помста когось із вчителів, ображеного шкільним куратором.

Лише на початку 1927 року через свій офіційний друкований орган — «Сурму» — Українська Військова Організація взяла на себе відповідальність за вбивство польського чиновника. Це дозволило поліції сконцентруватись на арештованих, які мали відношення до українського революційного руху. І лише через два роки було засуджено цілком непричетних до атентату членів УВО: Василя Атаманчука та Івана Вербицького.

За іронією долі, хлопці в час, коли відбувався атентат перебували у кіно. І хоч міністр внутрішніх справ Польщі генерал Славой-Складковський на нараді, що стосувалась розкриття вбивства гримнувши кулаком об стіл вигукнув: «Злочинців треба зловити! І то правдивих!», — поліції, в безвиході, довелося висунути обвинувачення невинним Атаманчуку та Вербицькому.

Згідно з чинним тоді карним законодавством, на кару смерті можна було засудити людину, яка «безпосередньо приклала руку до вбивства». Собінський був вбитий лише одним пострілом, отже «вбивцею» міг бути лише один із підсудних. Це стало причиною того, що варшавський суд відмінив присуджену українцям кару смерті і уже в 1929 році львівський суд присяжних засудив лише Вербицького на кару смерті, а Атаманчука на 10-літнє ув’язнення. Згодом Івана Вербицького було «уласкавлено» — шибеницю замінено на 15-літнє ув’язнення.

Начальна Команда УВО якийсь час розглядала можливість переправлення Шухевича та Підгайного в одну із нейтральних країн і там оприлюднення правди про атентат. Втім, цей план не був реалізований і обидва засуджених мужньо відбули своє незаслужене покарання.

Реакцією Василя Атаманчука на довгий засуд були слова, промовлені адвокату: «Добре! Я цю кару без ніякого нарікання відбуду, але ще раз запевнюю, що я нічого не винен. Коли Організація цього від мене жадає, я буду сидіти до кінця».

«Зовсім іншим „привілеєм“, але вже не офіційним, а радше моральним зобов’язанням, були наші Листопадові свята, в які ми вкладали також багато душі. Незалежно від загальних листопадових панахид, що їх відправляли здебільша в навечер’я роковин на Святоюрському майдані перед церквою, мали ми свою власну, учнівську св. Літургію та панахиду, що її відзначували перед навчанням у школі, о 7 год. ранку, щоб на 8 годину встигнути на лекції. Літургію відправляв один із гімназійних катихитів, здебільша о. д-р Спиридон Кархут, а самі учні старанно підготовляли та прикрашували символічну могилу. Це, за звичаєм, належало до учнів 7 кляси, і той обов’язок уважали ми за велику честь, подібно, як опіку над могилами стрільців, що її організували в Пласті окремі курені, насамперед у Львові, а потім, в часі літніх ферій, на славних бойовищах Маківки та Лисоні.

Між учнями й учителями була тиха угода, що в той день нормального навчання не було. Спочатку день був присвячений спогадам і гутіркам. Згодом, коли гімназією та вихованням у ній щораз більше цікавилася кураторія, професори викладали, але лекцій не перепитували. Якщо під сильнішим натиском того звичаю хтось із професорів не дотримувався, учні здебільша воліли погану оцінку, аніж відповідь.

Описаний „модус вівенді“, який по суті був певним компромісом, основно змінився, коли з наказу УВО згинув львівський куратор Собінський значною мірою особисто відповідальний за описані денаціоналізаційні заходи в українських школах. Як згодом виявилось, одним з атентатників був недавній учень філії Академічної гімназії, Роман Шухевич, майже безпосередньо після матури, під свіжим враженням всіх упокорень, яким досі загал не зумів протиставитись. У відповідь на атентат прийшло безглузде в політичному сенсі, а нелюдське з педагогічного погляду, зарядження, що українські школи мали приймати участь у жалібних відправах, наперед у спеціяльних церковних відправах, а на другий день у похороні, з вінками, які мали нести окремо вибрані делегації. То й була та остання крапля, що переливалася, і з того часу всякий компроміс був уже неможливий. Кожний з нас пережив тоді гостру боротьбу в своєму сумлінні. Особливо ж велика відповідальність лягала на 8-му клясу. Дехто мав повну підтримку з боку батьків, які не то, що не мали сумнівів, але й самі не дозволяли синам підкорятись і то як з патріотичних, так і з чисто педагогічних міркувань. В гіршому положенні були ті, чиї батьки були залежні від держави, як її службовці. Для мене рішення було одним з найважчих у житті, бо рішалася не тільки моя особиста доля, але й мого батька, що був професором гімназії і на той час навіть господарем моєї кляси, а навіть деякою мірою й гімназії. Найгірше дратувала та обставина, якої ми всі були свідомі, що ще перед десяти роками самі поляки були в подібному положенні в трьох різних займанщинах