Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Ліс та мандрівка для невправленого міського юнака також не давали задоволення, зокрема, без відповідного виряду, на який не ставало грошей у молоді незаможних чи навіть середньо заможних батьків. Проте трапилось щось таке, що знову привернуло увагу молоді до Пласту — його заборона в гімназії під загрозою дисциплінарних кар, отже, можливо виключення з гімназії. То діялося в 1924 р. і тоді Пласт набрав нового чару, зокрема й тому, що рівнобіжно йшло наше дозрівання з поглибленням розуміння того, чого ми досі не бачили. У відомій дефініції Пласту, як організації для всебічного патріотичного самовиховання, наголос падав на патріотизм, тому ми вірили, що Пласт мусить бути досить грізний, коли окупанти вважали конечним його заборонити. Пласт став тоді втечею від шкільної дійсности в описаних умовах і набирав спеціяльного спрямування. В ньому напевно не було „парамілітарного виховання“, як іноді Пластові приписують з викривленої перспективи років, під впливом модних течій, що виникли як реакція проти перенаголошення мілітаризму націоналістичних режимів. Ніхто з нас немає тоді не то кріса чи револьвера в руках, але навіть порядного лука (що, безперечно, не було дуже похвальним!). Та це не було таке важливе. Важливішим був гарт тіла і на ньому вироблений гарт духа, щоб бути кожночасно готовим на найбільші зусилля, але й на найбільшу жертву. З цього погляду мандрівка набрала особливої вартости, як засіб твердої заправи й джерело життєрадісности. Навіть утома мала свою філософічну інтерпретацію („щастя перекоченої сорочки“). Як уже хтось пізнав чар мандрівки та її зусиль, той незабаром полюбив і природу, до якої давніше мав мало почувань, і красу простору та краєвиду. Для молодих людей з їх природним нахилом до змагу й осягів, бажання „дальше“, „швидше“, „вище“, „довше“ ставало імперативом, а що до нього треба було здоров

’я, то й пластовий закон, як суцільна система, набував нової ціни, і ми кожну „точку“ дуже наглядно на прикладах інтерпретували. Проблема характеру й етичної вартости висувалася на перший плян. Ми самі підвищували вимоги. Хто не дотримувався принципів, мусів відпасти від гурта. Добре зрозумілий патріотизм зробив з Пласту таким чином організацію з етичним обличчям. А при тому зові простору в неозоре, „На вільні полонини світлі“, незабаром можна було відчути, що, загублені в долях рідних Карпат, ми єдино могли почуватися свобідні й безпечні, з нашою радістю, піснею, мрією, далеко від накиненого й зненавидженого примусу своєї, а все таки чужої школи».

Полковник Армії УНР, комендант УВО, голова Проводу Українських Націоналістів Євген Коновалець у пам’яті багатьох залишився просто «Полковником». За своїх 47 років життя йому неодноразово доводилося брати на себе відповідальність за українську справу.

Ще будучи студентом права Львівського університету, Коновалець став секретарем львівської філії «Просвіти» та членом «Академічної громади». В 22 роки, як один із студентських лідерів, стає членом головної управи Українського Студентського Союзу та, як представник від студентства, ввійшов до «Тіснішого народного комітету» УНДП, на засіданнях якого провідні галицькі політики обговорювали і приймали рішення з найактуальніших питань українського політичного життя в Австро-Угорщині.

В час І Світової війни, під час боїв на Маківці Євген Коновалець потрапляє у російський полон й інтернований до табору військовополонених у Царицино. Але й там він знайшов для себе заняття — розгорнув широку агітаційну роботу серед полонених українців.

А далі була втеча з табору й повернення до Києва. В Україні Коновалець творить одну із найбоєздатніших військових частин Армії Української Народної Республіки (УНР) — Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців. Як командир Січових Стрільців Коновалець відзначився у боях із більшовиками та денікінськими військами.

Після поразки визвольних змагань Полковник змінює форму боротьби за Українську Державу й з колишніх українських старшин творить Українську Військову Організацію (УВО), а у 1929 році — ОУН.

Ще на початку 1920-х покинувши Україну, Євген Коновалець був змушений жити у Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії. Він користувався литовським паспортом й установив тісні контакти з політичними діячами Німеччини, Великобританії, Литви, Іспанії та Італії. За його керівництва «українське питання» неодноразово було предметом обговорення Ліги Націй, а сам Полковник, особисто, тримав контакт з кур’єрами з радянської України.

Йому вдалося організувати українські політично-інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, заснувати клітини ОУН у цілому світі, організувати колишніх стрільців у Громади, створити військовий штаб та підготувати школи для старшинських кадрів...

23 травня 1938 року, зустрівшись у Роттердамі з радянським агентом Павлом Судоплатовим, якого вважав кур’єром із Наддніпрянщини, Євген Коновалець взяв від нього дарунок — коробку цукерок. О 12:15 на центральній вулиці Роттердаму Колсінгель пролунав вибух.

На похороні найвідомішого Полковника Армії УНР, коменданта УВО та Провідника ОУН були присутніми дружина Ольга, генерал Курманович, литовський консул та ще троє співробітників.

«Варто сказати кілька слів про тодішніх наших виховників і товаришів. Називатиму прізвища лиш тих, що вже не живуть, або які тим чи іншим способом пізніше „розконспірувалися“. Називатиму їх за порядком нашої тодішньої юнацької єрархії, не зважаючи на пізнішу їх організаційну кар’єру й політичний шлях.