Червоно-чорне - Святослав Липовецький

Перший з них Іван Ґабрусевич („Семерко“, „Іртен“, основний Юнацтва і перший виховник, керманич підреферентури Юнацтва в Крайовому Проводі ОУН. В той час він був „вічним“ студентом філософії Львівського університету. Фізично досить непомітний, невисокого росту, чорнявий, з великою головою і характеристичною постійною усмішкою під невеличким вусом. В мові, зокрема в писаннях уживав складного, філософічного стилю, говорив монотонно, але вмів дуже швидко встановити дружній контакт із своїми вихованцями, які завжди згадують його з любов’ю й подивом. (Він згинув у німецькому концтаборі в 1944 р.).

Це пояснюється його вийнятковими духовими рисами. Він був, мабуть, найближчий до нашого ідеалу революційного „лицаря без плями“. Його ідеалізм був настільки чистий, а посвята справді така комплетна, що ніколи й на думку не спадало підозрівати його в якихсь особистих мотивах, напр., при таких частих у революційних провідників особистих амбіціях. Крім того, в нього була щира симпатія до молоді, яка й дозволяла нам, не зважаючи на різницю віку, авторитету й досвіду, завжди знаходити з ним спільну мову.

Ми всі тоді ставилися з погордою до матеріяльних справ, але Ґабрусевич був і під цим оглядом вийнятковий: він забував про себе і свою аскетичність доводив не раз до крайности. Ми всі були по-юнацькому романтичні, але він ще більше, ніж ми, і та його романтика часом доводила до помилок. Пригадую як він у 1930 році з ентузіязмом говорив мені про „старого бойовика революціонера“ Романа Барановського і про його ідеальне „революційне подружжя“ з „Дзюнею“ Гарасимович. Пізніше, як відомо, Барановський виявився провокатором, а його дружина вийшла заміж по його смерті за поліційного комісара.

Другим нашим виховником був студент хемії Львівської політехніки О. Мащак („Мак“). Він був тоді дуже несміливий юнак, раз-у-раз рум’янів, як дівчина, та й промовець з нього був не найкращий. Але він все-таки, був для нас добрим прикладом підпільника — мовчазного й відважного, цікавився нашими першими „активними виявами“ й був особливо цінний тим, що доставляв нам „смердючки“ — хемічні „бомби“, не небезпечні, але неприємні запахом.

Третім був М. Турчманович („Лили“), також дуже молодий, колишній товариш із групи, худий, блідий, вічно у шкіряному плащі: Він намагався покрити власну молодечу схвильованість роблено суворим, дерев’яним обличчям і сухою, нецікавою мовою. Але навіть під тією маскою ми швидко відкрили його вміння логічно думати.

З-поміж голов львівських шкільних Юнацьких груп — найзамітнішим був Микола Лебедь („Олег“). З вигляду непоказний, з ріденьким білявим волоссям і рідкими зубами („знак темпераменту“, — казав він — позував на „батяра“, трохи для конспірації, а трохи для того, щоб імпонувати своєю перченою мовою і „цинічними“ поглядами). Він залюбки підкреслював свою погорду до інтелектуалізму й риторики і зацікавлення тільки революційним „ділом“. Пригадую такий випадок з 1929 року: на сходинах львівського „провідного звена“ Ґабрусевич велів нам написати есей на якусь там ідеологічну тему. Ми принесли свої еляборати, а Лебедь не приніс і заявив; що він людина революційного діла, а не слів! Але при всім своїм „антиінтелектуалізмі“ він виявився ще в Юнацтві добрим організатором. Його група на „Філії“ була, мабуть, найкраща у Львові. Зокрема він мав два великі успіхи — йому пощастило організаційно охопити міський т. зв. „батярський“ елемент серед учнів. В Головній переважали „селюхи“ і його група мала найкраще зорганізовану юнацьку „боївку“.

З інших провідників шкільних груп згадаю ще Свистуна і Бардахівського.

Свистун був високий, кремезний і вродливий юнак, мовчазний і поважний, робив враження фізично й духово сильної людини. Він пізніше брав участь у терористичних акціях, був ранений в горло поліційною кулею і втратив через те мову (мабуть, лиш на деякий час).

Бардахівський був тихий, скромний, в мові розумний, потім виявив силу волі під час процесу „екразитників“, яким закидали організацію атентату на совєтський консулят. Його дуже тортурували, але він до нічого не признався. „Коли мене били по п’ятах, я молився“, — розповідав він мені пізніше в Бриґідках.

О. Кузьмінський — член шкільного проводу Юнацтва Головної був міцною, серйозною, інтелігентною людиною. Він особливо цікавився, вже в Юнацтві, військовими справами. Після матури пішов до польської армії, де дослужився поручника кінноти. Потім провадив організаційні військові курси. Згинув як старшина УПА.

О. Курчаба — стрункий, делікатний з вигляду гарний юнак, ніяк не виглядав на терориста, саме він організував і провадив найуспішнішу середньошкільну „боївку“ у Львові — в групі М. Лебедя на Філії. Згинув у німецькій тюрмі в 1942 р.

О. Сокіл — член проводу Філії, несмілий хлопець з неповоротними рухами, інтелігентний і мовчазний.

Ю. Заблоцький — з вигляду товстий, з буйною чуприною й ніби перестрашеними очима, а в дійсності начитаний і вдумливий пропагандист у проводі Головної, а потім Філії.

В. Слоневський — член проводу Головної, темпераментний і крикливий, з деякими анархічними нахилами, пізніше з нахилами до... комунізму.