Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
І річ тут не тільки в «чистому сумлінні», а саме в «опосередкуванні», в незалежності від «чогось там особистого», в тотальному «професіоналізмі».
Державний чиновник типу Туцці, генерала Штума, чи банківський діяч типу Лео Фішела, — це «професіонали» в найчистішому вигляді. Проте і Діотіма, й пані Дранґзаль, — господиня салону-суперника, і Майнґаст, і Зеп, і Фойєрмауль, і коханка Ульріха Бонаде, і чоловік його сестри Агати, директор гімназії Хагауер, і редактор Мезерічер, і вчитель Лінднер, і навіть сексуальний вбивця Моосбруґер, — одне слово, як я вже сказав, мало не все населення роману — по-своєму також «професіонали». Тому що їхні «характери» складаються з властивостей, що беруть початок не в індивідуальності, а — ніби оминаючи її — в самих зчепленнях речей, фактів, мотивів, ситуацій.
От хоча б «його світлість» граф Ляйнсдорф. Він — австрійський аристократ старого гарту, з якихось напівлеґендарних часів перенесений в новий світ, що руйнується й будується. По-дитячому наївний, по-панському доброзичливий, вперто-консервативний, він уявляє собі народ у вигляді фольклорного гурту оперних статистів. Але йому властиве дивовижне вміння пристосовуватися. Слівце «істинний» допомагало йому розбиратися в цій дійсності й знаходити в ній своє місце. При нагоді він навіть готовий визнати себе «істинним соціалістом», якщо треба, то й повірити в це. Габсбурзький патріотизм не заважав йому вигідно продавати продукцію своїх маєтків за кордоном і взагалі провадити справи в суто капіталістичному дусі. Ляйнсдорф сповідує принципи певного політичного формалізму — не тільки традиційного, імперського, що визначає відносини з двором та його чиновником графом Штальбурґом, а й сучасного, мало не «парламентського», який в основу кладе партійну практику, а не партійні ідеї. Цей Ляйнсдорф легко, майже безтурботно, відриває слово од діла, — вже не людина, а пряме, в самому собі зафіксоване породження доби. Породження, як і сама ця доба, досить складне й тому здатне викликати в Ульріха своєрідну іронічну симпатію.
Що Ляйнсдорф наче сидить між двома стільцями, що він — капіталіст серед феодалів і феодал серед капіталстів, не заважає йому бути «професіоналом», у даному разі — «професіоналом» особистісного відчуження. Майже такий і генерал Штум — цивільний серед солдатів і солдат серед цивільних (коли служив у кавалерії, потерпав і мріяв про відставку, а потрапивши до міністерства, відчув себе як риба у воді й часом навіть мріє про чин фельдмаршал-лейтенанта). Така відірваність від міцної основи, проміжна позиція свідчать лише про те, що машкара, натягнута на «порожнечу», видає себе за «характер». Більш того, фактично стає ним — людським характером кризової доби, яка, пише Музіль, «однаково здатна й на людожерство, й на критику чистого розуму…»
А Ульріх — «непрофесіонал». Колись, поринувши в рутину, він був близький до того, щоб ним стати (як був близький до цього й творець Ульріха — Роберт Музіль, коли чотири роки прокомандував на італійському фронті). Герой роману, в чомусь повторюючи біографію автора, був армійським лейтенантом, учився на інженера, зрештою, захопився математикою й займався дослідженням в цій галузі, живучи на гроші батька — відомого юриста, члена Палати панів, бюрґера, що піднісся до дворянського стану. Нині Ульріх узяв у практичного життя річну відпустку, й батько, австрієць твердих правил і консервативних поглядів, прилаштував його, щоб не вештався без діла, до Ляйнсдорфа, в секретарі організаційного комітету «паралельної акції». Та це все одно «відпустка», яка дає змогу, стоячи обік, нічим себе не зв’язуючи, спостерігати, розмірковувати, робити умовисновки, навіть спілкуватися.
Спілкування дається йому надзвичайно легко (і не тільки з жінками, які, зрештою, майже всі і за своєю ініціативою побували в його ліжку), саме тому, що він — не машкара, не роль, не «характер». Його свідомість відкрита, дуже рухлива, не застигла, не входить у зіткнення з чужою свідомістю. З цього погляду Ульріх — ідеальна зв’язка: його зі смаком просвіщає Арнгайм, із ним охоче теревенить Ляйнсдорф, саме до нього зі своїми сумнівами щодо «дислокації» ідей пізно ввечері прибіг генерал Штум, і навіть соціал-демократ Шмайсер саме його піддає своїй критиці. Так навколо Ульріха й у ньому самому накопичуються відомості про переконання, вірування й помилки епохи — щось на зразок «енциклопедії» її інтелектуального життя й інтелектуальної хвороби, подібно до тієї, що постає в маннівських «Зачарованій горі» й «Докторі Фаустусі» або в горьківському «Самгіні».
Самгін — також ідеальна зв’язка. Адже він — інтелектуальний пікаро, зрушенням основ викинутий на велику дорогу, од неприкаянности рухливий і тому скрізь проникає, все всотує. Але Самгін не з тієї породи, яку Музіль називав «професіоналами», третирував як «характери»: в нього нема нічого за душею, і він силкується присвоїти чуже, постійно натягає різні машкари і в них до невпізнаванности змінюється. Ульріх же не використовує машкари, мінливість — це його внутрішня константа, його дослідницька «методика», бо він упевнений, що людина і світ підлягають змінам. 1 коли він з цією «методикою» підходить до Каканії — держави, соціального організму, спільноти, де все орієнтоване на непорушність, — на консервацію, на міфізацію власної немочі, власної пережитковости, виникає неповторний сатиричний ефект.
Однією з ознак спрацьованости державної машини є її проґресуюча бюрократизація. Вона — симптом трухлявіння, склерозу всієї суспільної системи. Габсбурзька бюрократія, яка славилася своїм всюдисущим, титанічно діяльним неробством, своїм незворушним, аж ніби життєрадісним потуранням, — вражаючий того приклад. Природно, що вона опинялася в полі зору мало не кожного помітного австрійського письменника — від трагічно-серйозного Ґрільпарцера до насмішкувато-легковажного Герцмановски-Орландо. Завдяки тому, що в Музіля з нею стикується, її спостерігає Ульріх, критика габсбурзької бюрократії набуває своєрідного, по-своєму дивовижного відтітнку: вона — безсумнівна реальність і така ж безсумнівна немислимість, тому що несумісна з ульріхівською логікою буття; вона не загрозлива, а кричуще протиприродна.
Майже всі прожекти, якими повнився ляйнсдорфівський комітет, одержували позначку «asserviert», що в австрійському діловодстві означало: «відкласти до пізнішого вирішення». «Асервація» — пише Музіль, — є однією з основоположних формул нашого життєвого устрою».
Лише деякі папери надсилалися далі, до канцелярії двору — графові Штальбурґу, і звідси «через деякий час неодмінно надходила відповідь, що на цей час ще не можна повідомити високу волю й думку
