Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

похідним од умов, не одним із «продуктів» новітнього «соціального співжиття», а данністю першопочатковою. З огляду на це «причинова мета людського розвитку й розвитку життєвих форм відмінні». Вони утворюють ножиці.

Але і в цьому Музіль не вбачає незворотности. Як нинішній безрадісний стан людини, так і нинішній плачевний стан світу можуть бути змінені. Тому що «йдеться не про фазу закономірного процесу й не про долю, а просто про ситуацію. Закони змінити неможливо; ситуації ж у цьому розумінні цілком надаються до змін…». Ясно, що «закон» тут береться в його загальному значенні; «ситуація» ж — не тільки як випадковий, а і як тимчасовий, перебутній прояв цього «закону».

Про те, як же слід змінювати соціальну й людську ситуації, Музіль не говорить. Хіба що таке: «Як особистість, я — революціонер. Інакше й не може бути, бо творча особистість завжди революційна. В політиці ж я — еволюціоніст. Тільки для еволюції треба що-небудь зробити». Але що? Оскільки ні буржуазний, ані соціалістичний шляхи його не задовольняють, лишається та ж утопія…

Саме тому він цікавіший як «творча особистість». Іншими словами, — як письменник, як митець. У своїх новелах, п’єсах і передусім у великому романі Музіль, щоправда, відстоює вже відомі нам ідеї. Онак незрідка по-іншому: наприклад, не декларує, що світ може бути змінений, а малює, зображає його як щось доступне змінам.

У нотатці «Ескіз мистецького пізнання» (1918) Музіль розрізняє дві сфери зовнішнього стосовно «я», що пізнає світ, — «раціоїдну» й «не-раціоїдну». Він складає вибачення читачеві за свої не надто апетитні неологізми, але вони йому потрібні, оскільки «раціоїдне» і раціональне, «нераціоїдне» й ірраціональне — поняття не тотожні. І насамперед тому, що другий їх ряд характеризує спосіб підходу до дійсности, а перший, — так би мовити, — її саму. «Раціоїдна» сфера — пояснює Музіль, — охоплює загалом і в цілому все, що надається до наукової систематизації, зводиться до закону й правила, отже, в першу чергу, фізичну природу…». Інша річ «нераціоїдне»: «Факти в межах цієї сфери не дають себе приручити, закони нагадують решето, події не повторюються, вони необмежено мінливі й індивідуальні. Це сфера реактивности індивіда, спрямована на світ і на інших індивидів, сфера цінностей та оцінок, етичних і естетичних відношень, сфера ідеї… Це і є рідна сфера поета, домен його розуму…».

Останнє — є особливо істотним, бо письменник, за Музілем (якщо він, ясна річ, не декадент), підходить до свого «нераціоїдного» матеріалу з раціональним інструментарієм: іншими словами, аналізує, систематизує його, намагається підвести під певні правила або вивести нові, специфічні, відповідні цьому матеріалові. Адже «нераціоїдне», як уже зазначалося, то аж ніяк не ірраціональне. Воно — лише своєрідна сфера вияву загальних закономірностей, складніша, з численними відхиленнями й опосередкуваннями. Тут рух необхідного не тільки прихований під нагромадженням випадкових «ситуацій», «фактів», що не дають себе приручити; вони самі стають формою цього руху, його єдиними леґітимними носіями.

І до них потрібен особливий підхід. Не той, що вироблений точними науками, чи навіть сучасною Музілю психологією. «Психологія, — говорить він, — належить до раціональної сфери, й розмаїття її фактів аж ніяк не є безконечним… Що непередбачувано багатоманітне, так це душевні мотиви, а з ними психологія не має нічого спільного». Тут Музіль передусім цілить у фройдистський психоаналіз, який зводить багатоманіття «душевних мотивів» до сексуальних інстинктів на зразок «едіпового комплексу» чи до витіснених у підсвідомість етичних катастроф раннього дитинства. Тим-то в Музіля вельми двоїсте ставлення до Фройда, швидше неґативне, ніж позитивне. «Фройд, — читаємо в щоденнику: — Вагомі відкриття переплутані з немислимим, однобічним, просто таки дилетантським». І Музілю ближчий Достоєвський, бо він якщо й не береться розтлумачити всі «душевні мотиви», то, принаймні, готовий брати їх до уваги, рахуватися з ними, коли змальовує людину, яка діє, відчуває, страждає. І тому люди в Достоєвського здатні на вчинки, слова, думки несподівані, непередбачувані й водночас природні, десь у глибинах свідомости зумовлені всім їхнім життям, усіма дивовижними химерними з ним зіткненнями. Однак навіть Достоєвський як дослідник внутрішнього світу людини не здавався йому достатньо «точним».

* * *

Маленький роман «Сум’яття вихованця Тьорлеса» відкриває серію музілівських «душевних пригод», останньою з яких був величезний роман «Людина без властивостей». В цьому плані всі твори Музіля подібні один до одного.

«Тьорлес» починається з опису того, як герой та його однокашник барон Байнеберґ проводжають на станцію батьків першого, що приїхали провідати сина, вихованця закритого, напіввоєнного навчального закладу. Всі пристойні, церемонні, мало не бундючні, всі — від гофрата Тьорлеса до юного Байнеберґа. Вони, здавалося, є породженням, навіть охоронцями раз назавжди встановленого, раціонального, надійного, доцільного життєвого порядку… Повертаючись, Байнеберґ і Тьорлес ідуть лісом, повз корчму, і стають свідками того, як селянин напідпитку — не хоче платити повії й брудно лає її. Це ще не крах порядку, а так — невиразний натяк на його можливість, перша хмаринка на небесах Тьорлесової рівноваги. Зрив спричинює крадіжка, вчинена співучнем Базіні, крадіжка, викрита того ж вечора. Проте й вона — не більше як крихітний тектонічний зсув, але він відтулив прірву. Внаслідок цього герой прилучається до таємного, жорстокого, кривавого й для нього не цілком зрозумілого — до кімнати, обладнаної на горищі Байнеберґом і Райґінґом для фізичного й морального мордування Базіні; цій справі вони там віддаються, ніби якомусь божевільному ритуалові, що підриває всі попередні засади…

Вони виходять зі свого усталеного, звичайного, «денного» образу нащадків благополучних родин, і Тьорлес силкується не тільки їх відчути, а й зрозуміти. Та й Базіні, розтлінного й розтліваючого, і навіть самого себе, нового, який бере участь у сатанинській месі катувань і самокатувань, силкується зрозуміти Тьорлес. Тому що всі вони раптово, несподівано виходять з образу, з ролі. Тьорлес — і співучасник, і свідок. І в цьому своєму останньому амплуа він поводиться як «учений», як «дослідник».

Проте над Тьорлесом стоїть ще автор, оповідач. Оповідач викладає історію Тьорлеса в третій особі, але саме як історію Тьорлеса й нікого іншого. Все він знає тільки про Тьорлеса, а на інших дивиться ніби очима героя. Ті розкривають себе лише в дії та монологах; через це їхні монологи бувають по-традиційному довгі. Зате сьогоднішній Тьорлес відкритий не тільки в теперішнє й минуле, а й в майбутнє. Розповідь ведеться з відстані певного часу, після того, як «душевна пригода»

Тьорлеса давно завершилася, не зламавши його особистости, але полишивши слід, подавши певний незабутній урок. І автор — «учений», «дослідник» ще більшою мірою, ніж його недосвідчений герой. Він спостерігає метаморфози Байнеберґа,