Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
* * *
Якби Музіль не написав «Людини без властивостей», а написав «Тьорлеса» й деякі свої новели, він не здобув би місця на літературному Олімпі. Якби Музіль написав тільки «Людину без властивостей», його слава нічого не втратила би (хоча, зрозуміло, без інших першокласних речей ми знали б і розуміли його гірше). В цьому розумінні Музіля можна тлумачити як автора одного твору. В 1905 році (коли ще не був виданий «Тьорлес») в щоденнику з’являється згадка про задум «Людини без властивостей», і його поглибленням, розширенням, реалізацією письменник займався всю решту свого життя.
У написаній від третьої особи автобіографічній нотатці він викладає таке розуміння своєрідности «Людини без властивостей». «У цьому романі Музіль відмовляється від принципу видобувати з ґрунту дійсности на глибині взяті малі проби й описує свій світ в його універсальній широті». Музіль одного разу сказав, що «новели — це симптоматичні вчинки людини», а сучасний роман, в його розумінні, це «суб’єктивна філософська формула життя», яка охоплює і всю людину, й всю складність її стосунків з часом, з історією, і насамперед з державою.
У новелах і в «Тьорлесі» (який в певному роді також є новелою) часто-густо трапляються австрійські реалії, але все це існує буцімто на периферії «душевної пригоди», якщо не в ролі чогось другорядного, то, в усякому разі, само собою зрозумілого. Там, швидше, жив якийсь австрійський дух, та й то у вигляді «проб». У «Людині без властивостей» час і місце визначені з цілковитою точністю. «Австрійський» час й «австрійське» місце: 1913 рік, напередодні вбивства габсбурзького спадкоємця престолу й початку світової війни, і Відень, столиця габсбурзької монархії. Хоча оповідач і попереджає не без іронії, що «назві міста не слід надавати надто великого значення», це вже з іншої гри. Адже Австрія постає в романі не тільки як така — вона водночас і «модель».
Ґротеск, закладений уже в самому об’єкті зображення, спонукав до посилення, загострення романної ситуації, спокушав довести її до певної межі абсурдности. І Музіль вигадав інтриґу, в кривому дзеркалі якої відбилася безнадійна неймовірність соціального й державного устрою Дунайської імперії. Вона одержала назву «паралельної акції».
У близьких до трону колах стає відомо, що германський союзник і суперник розпочав підготовку до святкування в 1918 році тридцятиріччя правління Вільгельма II. Оскільки на цей же рік припадає сімдесятирічний ювілей царювання Франца-Йосифа, в Каканії вирішили не пасти задніх. Ідеї, яка надавала би цьому заходові бодай який-небудь сенс, нема, але керівник усього починання, старезний граф Ляйнсдорф, не бентежиться: в потрібний момент щось та знайдеться; Австрія давно існує без конструктивної мети, і це нікому не заважає.
Марні клопоти, зіткнення корисливих інтересів, наївних сподівань, чиновної рутини, політичної безпорадности, — одне слово, те, що спостерігає головний герой роману Ульріх, будучи секретарем підготовчого комітету, і складає зміст першого тому «Людини без властивостей». Скликаються представницькі засідання, влаштовуються бучні прийоми, обговорюються складні процедурні питання, пожвавлюються націоналісти, пацифісти й вірнопіддані, різного роду винахідники, фанатики, мрійники шлють на адресу організаційного комітету проекти один химерніший за другий. Але і в самого організаційного комітету, і в уряду, і в імперської канцелярії й досі немає прапора, під яким належиться крокувати назустріч ювілею монарха. Проте граф Ляйнсдорф, виявляється, мав рацію: якось само по собі все йде, робота рухається, і це головне. А ідея, можливо, й додасться. В якийсь момент навіть здається, що нею обіцяє стати створення «Супового товариства імени імператора Франца-Йосифа». Що ж, Австрія й не таке вже бачила! Важливою є симуляція діяльности, яка відволікає гарячі голови… Це — підхід суто австрійський, продиктований мудрою дряхлістю і дряхлою мудрістю тутешньої влади.
Потім на горизонті проглядаються й більш урочисті цілі: «австрійський рік», «імператор-миротворець», «всесвітній рік» і т.п. Зрештою, само собою, незалежно від намірів учасників, а часом і всупереч їм, «паралельна акція» стає підготовкою до війни і в цьому одержує оту пошукувану «велику ідею».
Події світової історії обганяли музілівське неквапне, важке, ретельне письменництво. На той час, коли він зважився (та й то, як знаємо, вельми неохоче) оприлюднити перший том «Людини без властивостей», Франц-Йосиф, так і не доживши до ювілею, давно вже упокоївся, його держава розсипалася, як карткова хижка. Але Музіля це не збентежило: «Все, що проявилося у війну й після війни, — записав він у 1920 році в щоденнику, — існувало й до того». Він же не висміював минуле, а досліджував теперішнє й майбутнє того світу, до якого належала стара Австрія, засадничі вади якого вона так наочно репрезентувала, вірогідний кінець якого символізувала своєю загибеллю.
Апофеозом «паралельної акції» повинен стати 1918 рік: тоді виповниться сімдесят років від дня зішестя на престол Франца-Йосифа і тільки тридцять з того часу, як у родичів і суперників посів трон Вільгельм II. Але в 1918 році рухнули обидві імперії; старша взагалі розвалилася вщент, молодша перетворилася на республіку. Персонажі роману цього ще не знають, але читачам уже все відомо. І це кидає на вовтузіння з «паралельною акцією», на пристрасті, що розгулюються навколо неї, відсвіт мало не апокаліптичної іронії. Граф Ляйнсдорф керується принципом «laisser faire», розкішна Діотима (натяк на гельдерлінівську героїню), дружина сановного чиновника з міністерства іноземних справ і душа ляйнсдорфського комітету, красується на званих вечорах, генерал Штум фон Бордвер, відряджений військовим відомством до цієї «акції миру», клопочеться здобуванням користи для свого відомства, німецький промисловець Арнгайм приєднався до «акції», щоб прихопити нафтові родовища Боснії та Галичини; він упадає за Діотімою й проповідує свої погляди; галасливий поет Фойєрмауль (карикатура на Франца Верфеля) силкується спрямувати весь цей рух до річища своєї ідеї
