Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Прожекти, що їх надсилали графові Штальбурґу, майже навмання вибиралися з купи таких же абсурдних. Скажімо, граф Ляйнсдорф виокремив таким способом фанатичного винахідника нової системи стенографування. «Про всі ці речі, — довірчо сказав він Ульріхові; — ніяк не дізнаєшся, чи то не дурниця. І потім, бачте, доктор, щось важливе, як правило, виникає тоді, коли воно й здається важливим».
У цьому є своя абсурдна, чужа Ульріхові, логіка, яка ґрунтується на багатовіковому досвіді австрійської «асервації»: «Наявний був апарат, — іронізує Музіль, — і внаслідок своєї наявности він мусив працювати, і поскільки він працював, то приходив у рух. А коли автомобіль у відкритому просторі прийде в рух, хай за його кермом і нема нікого, він проробить цілком визначений, навіть вражаючий і особливий шлях».
Другу частину роману названо так: «Триває те саме». Це та частина, де «паралельна акція» в самому центрі оповіді. Один з пізніх чорнових начерків до «Людини без властивостей» містить музілівське пояснення назви: «Триває те саме» — лише зовнішня дійсність». Але «триває те саме» («Seinesgleichen») — більше, ніж просто зовнішнє. В очах Музіля габсбурзька монархія була «державою, яка лише сяк-так давала собі раду; кожен був там неґативно вільний і жив з постійним відчуттям недостатньої обґрунтованости власного існування…». Й обґрунтованість доводилося містифікувати — як на особистому, так і на загальнодержавному рівнях. На думку австрійського літературознавця Ф. Анценсберґера, така духовна ситуація «виявлялася в цитуванні минулого, в плюралізмі й рівновазі протилежних ідей, здатних лише утвердити наявні несумісні умови, але не допустити жодних змін». «Триває те саме» — це і є примарне соціальне життя Каканії, життя мовби складене із суцільних застарілих «цитат». І Музіль, подаючи оті «цитати» в іронічному світлі ульріхівської «методики», одну за одною їх філософськи знімає:
«…Імператор і король Каканії був леґендарним старим паном. За весь час про нього написано багато книжок, і вже добре відомо, що він содіяв, що зумів попередити і що занедбав, але тоді, в останнє десятиріччя його й Каканії життя, молодих людей, добре ознайомлених із станом наук і мистецтв, іноді брали сумніви, чи існує він насправді. Кількість його розвішаних повсюди портретів дорівнювала кількості мешканців у його володіннях; у дні його народин їли й пили стільки ж, як і на різдво Спасителя… Відтак його популярність і публічність були надпереконливі, й з вірою в нього легко могло статися те ж саме, що й з зірками, яких бачиш, хоча вони погасли тисячі років тому». Проблематичність монаршої реальности — ніщо інше, як метафора (хоча Музіль в принципі не любив метафор) проблематичности всього устрою, що чіпко тримався за незмінність.
Проте Ульріхові імпонує не кожна зміна. Одна з неприйнятних ідей надходить із Прусії, тобто з табору німецьких спільників і суперників, її носій — доктор Пауль Арнгайм, «велика людина», «великий письменник» (його прототип — Вальтер Ратенау, комерсант і літератор, міністр іноземних справ Ваймарської республіки, в 1922 році вбитий членом правої терористичної організації «Консул»). Арнгайм казково багатий і різнобічно освічений. Він — автор численних книжок в галузі точних наук, історії, соціології, філософії; він улюбленець газет, друг царствених осіб, а також славетних художників і акторів. На засіданнях наглядових рад промислових концернів він цитує Гьоте й Шілера, а позбавлені уяви ділки слухають не тільки тому, що це незвично, а й щоб не гнівити старого Семюеля, Арнгайма-батька, простакуватого й геніального виробника грошей.
На перший погляд, Арнгайм-молодший — це те саме, що й Ляйнсдорф або Штум, іншими словами, людина, котра сидить між двома стільцями. Він щоправда — особливий, кризовий тип «професіонала»: літератор серед комерсантів і комерсант серед літераторів. Але він — також і щось інше, можна сказати, навіть щось більше. У Ляйнсдор-фа й Штума, по суті, немає мети, крім тієї, що спрямована на самозбереження, а в Арнгайма є. Цим він ближчий до Ульріха, замалим не рівний йому, хоча їхні цілі діаметрально протилежні. Арнгайм прагне поєднати «душу й промисловість», «ідею та владу». Але не колись там, у віддаленому майбутньому, а тут, зараз, на фунті існуючих суспільних відносин. Він — уособлення того, що Музіль називає «людиною дійсного», і в цьому сенсі головний антагоніст Ульріха. Він запевняє останнього, що «духовні цілі значного масштабу можуть бути осягнені лише завдяки використанню нинішнього індустріального, політичного й не в останню чергу духовного співвідношення сил». І він переконаний, «що не надто критикувати свою добу — то ознака величі». Ульріх говорить про нього графові Ляйнсдорфу: «Хмарина так званого проґресу… принесла його нам». Цілі Арнгайма, безумовно, охорончі, і в очах Ульріха також. Так до чого ж тут «проґрес»? Ульріх скептично ставиться до цього вельми зневажуваного поняття. До того ж тут він має на увазі проґрес «так званий», тобто саме будь-яку зміну. Арнгайм же готовий вітати саме будь-яку: не тільки ту, що цілком слушно відмітає Каканію, а й ту, що поглиблює відчуження, знеособлює особистість, розширює декаданс, аби тільки вона, ця зміна, — не загрожувала безпосередньо системі, не зачіпала її підвалин. Міркуючи над тим, яку організацію людства він би рекомендував Богові як найкращу, Арнгайм доходить висновку, що віддав би перевагу організації, котра взяла би регулятором гроші. Вони — «одухотворене насильство, гнучка, високорозвинена й творча спеціальна форма примусу». Інакше кажучи, він робить ставку на сучасний капіталізм, силкуючись його ще й реформувати. Як літератор, він сприймає з прикрістю бездушність грошей, як комерсант — славить їх.
З усіх людей, задіяних навколо «паралельної акції», Арнгайм бере всерйоз тільки Ульріха. Навіть побоюється його, тому що погляди Ульріха — «людини без властивостей», «людини можливого» — видаються Арнгайму — «людині дійсного» — найбільш руйнівними. І водночас Арнгайм почуває до Ульріха якусь прихильність, бо той — «інакше втілення його власної пригоди». Та й Ульріх по-своєму прихильний до Арнгайма: «…Що ми всі репрезентуємо кожен окремо, то в його особі поєдналося. Це можна було би вважати за жарт, коли б до трьох варіантів утопії, яка випливає з «полеміки «людини можливого» з дійсністю», Музіль не включив і варіант «арнгаймівський»: «утопію індуктивного підходу або наявного соціального стану».
«Індуктивний підхід», за Музілем, відштовхується не від заданої абсолютної ідеї, а саме від «наявного соціального стану», й сподівається на поліпшення останнього за рахунок дрібних (серед них і спонтанних) кроків уперед. Це
