Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Але тотальної війни не сталося. І внаслідок безцільного зависання в політичному вакуумі полюси ворожих ідеологій поступово стали зближуватися. Капіталістичний Захід і соціалістичний Схід можна уявити у вигляді двох динозаврів, які схопили один одного й заклякли в непомірному напруженні. З часом оті затяжні «обійми» втратили свою бойову природу й обернулися певною «стабільністю» — тією самою, якої обидві системи так прагнули в потаємному остраху. Так постала Суперсистема, що, хоча і замкнулася на антагонізмах, але почала дивовижно сама із собою кооперуватися: Сполучені Штати вже не могли обійтися без Радянського Союзу, Радянський Союз — без Сполучених Штатів, навіть ФРН без НДР й НДР без ФРН…
Ще в 1923 році російський філософ М.Бердяєв твердив, що почалася доба «нового середньовіччя». Середньовіччя він тлумачив не як відсталість, патріархальність, а як певного роду безчасся, що настало після вселенського Апокаліпсису. «Ми живемо, — вважав Бердяєв, — у часи аналогічні розпадові античного світу», що, на його думку, необов’язково забарвлює життя в безвихідно похмурі тони: адже капіталістичний і комуністичний фанатизми належало замінити мудрістю релігійної універсалістської споглядальности…
Бердяєвське віщування начебто не збулося, оскільки світ незабаром і зовсім розколовся на два ворожі табори. Тим не менше ще до несподіваного конфузу з «великим протистоянням» італійський семіотик Умберто Еко (він же автор бестселера «Ім’я троянди») знову повів мову про середньовіччя: «Середні віки вже почалися», — так іменується його опубліковане в 1973 р. есе. Причому й це середньовіччя чимось подібне до бердяєвського: «Що ж нам треба, аби створити добрі середні віки?» — запитує Еко і тут же відповідає: «Передусім величезна світова імперія, яка розвалюється…».
Легко завважити, що Габсбурзька монархія цілком накладається на такий образ середньовіччя, накладається і в сенсі традиційному (тобто як щось пережиткове), і в так званому «постмодерному» сенсі (тобто як певний наступний після Апокаліпсису стан, що характеризується втратою вітальности, цілеспрямованости, віри в проґрес і непримиренністю до інакомислення. Навпаки, тут все пройняте сумнівами, а світ бачиться як невпинне самоповторення).
Друга частина першої книжки «Людина без властивостей» іменується так: «Триває те саме». І це лише один із багатьох прикладів дивовижної подібности між музілівською Каканією і світом останньої третини XX століття. І в цьому немає жодної містики. Просто тодішня Австрія була чимось на зразок «форпосту»: що нині відбувається з Європою та Америкою, те багато років тому сталося з нею. На свій лад, зрозуміло, бо в дещо інших історичних умовах. Проте однієї умови було все ж таки дотримано: Габсбурзька монархія розпалася як імперія.
У.Еко глибоко переконаний, що для переходу в «постмодерний стан» суспільство потребує чергового імперського розпаду. Проголошуючи нинішній початок середньовіччя, він, проте, підходящої для цього імперії не виявив й тому змушений був ангажувати на цю роль США: «Що ми нині живемо в добу кризи Великої Американської Імперії, стало вже загальним місцем в історіографії нашого часу».
Еко помилився. Лише в деталях — не в принципі. Бо наявна була імперія, якій судився розпад. Маю на увазі Суперсистему, чий крах був справді імперським: по-своєму це сталося не менш вражаюче, ніж занепад великого Риму. Якщо один із динозаврів, закляклих у зударі, вибуває з гри, неодмінно захитається й другий. Це і є ситуація Заходу, після того як згинув Радянський Союз: він уподібнився Пізанській вежі…
Щоправда, зв’язок між «постмодерним» світобаченням і крахом Суперсистеми багатьом видається сумнівним і, насамперед, через неув’язки хронологічні: «постмодерн» явив себе світові десь ще в 60-ті роки, а Суперсистема преставилася лише добрих чверть сторіччя по тому. Тут, однак, випускають з уваги те, що й сама Суперсистема була плодом «кровозмішання», чимось на зразок ідеологічного бастарда, а тому вже з самого початку містила в собі всю духовну спустошеність, всю скептичну розчарованість, навіть все іронічне протверезіння епох, точно так, як і «паралельна акція» Музіля вже таїла жалюгідний фінал Каканії. Отож випаровування ідеологій розпочалося саме в надрах Суперсистеми й було спровоковано насамперед отим «дружнім» зіткненням ворожих полюсів.
Коли Бодіяр говорить про пережитий всіма нами Апокаліпсис, то має на думці трагічний бік процесу. Є, проте, й другий: комічний, скоморошний, абсурдний. Причому сьогодні він проступає ще наочніше, ніж у леґендарні каканійські часи. У певному сенсі всі зусилля, всі жертви, принесені людством, навіть усі жахіття, на які воно себе прирекло, виявилися — ні, не марними, ще гірше — непотрібними. «Імперію зла» навіть перемагати не довелося: вона розпалася сама собою, внаслідок старечої немічности. Що починалося як трагедія, обернулося безглуздим фарсом: комедія смертельної ворожнечі переросла в комедію співпраці й завершилася комедією перемоги. То була, кінець кінцем, ідеологічна комедія, яка все на світі знецінила, відняла віру як у Рай, так і в Пекло.
Якщо накреслити, з цього виходячи, схему історії людства, то вона виявиться ланцюгом фанатичних пошуків земного раю і коротких проміжків витверезуючого розчарування. Чому віддати перевагу? Якщо «золотий вік» — лише прекрасний і водночас небезпечний міф, то однозначної відповіді, гадаю, не існує. Побоююсь, що обидва стани (другий з котрих нині дедалі частіше іменують «постмодерним», а перший — «модерним») по-своєму неминучі, а в чомусь і необхідні. Послабити удари дев’ятих валів долі, а, може, й попереджати непоправні катастрофи, спроможне лише усвідомлення подібного «дуалізму».
Саме тому таким важливим й актуальним сьогодні є музілівський роман. Коли там ще якийсь геній піднесе нам до очей свічадо поточного часу? А тут уже є книжка, котра по-своєму це робить. І як! Відмовившись од пошуків «золотого віку» й миттєвих протверезінь, — адже Музіль писав сатири й водночас творив утопії. Безперечно, це прирікає його роман уже з самого початку на неорганічність, ба навіть на незавершеність; зате надає йому величі, — як і кожній спробі перемогти долю…
Дмитро Затонський
Він розумів: мало відбутися щось таке, що поставило б Австрію попереду всіх, внаслідок чого ця «блискуча демонстрація життєздатности Австрії» стала б «віхою» для всього світу, допомігши йому повернути свою істинну сутність, і все це було пов’язане з тим, що вони мали вісімдесяти-восьмирічного імператора-миротворця.
Книга перша
Частина перша
Своєрідний вступ
