Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Це завважив навіть бадьорий, діяльний, ретельний генерал Штум. На нього (у зв’язку з участю в «паралельній акції») ринуло ціле море ідей. І він вирішує скласти схему їх «дислокації», подібно до того, як генштабіст прокладає на мапі розташування воюючих армій. Результат виявився приголомшливий: «…розглядаючи одну з воюючих між собою груп, помічаєш, що вона поповнюється бійцями й думками не тільки з власних тилів, а й з запасів супротивника; ти бачиш, що вони безупинно, зненацька, без якої б то не було на те причини, відкривають вогонь по своїх; ти бачиш водночас, що ідеї безугаву перебігають туди й сюди, так що їх легко виявити то по один бік фронту, то по другий; одне слово, неможливо ні скласти план бою, ані провести демаркаційну лінію».
Усе це не може не надавати тканині роману певної розірваности. Музіль порівнював «Людину без властивостей» з каркасом ідей, на якому, ніби ґобелени, висять окремі клапті оповіді. Головний серед таких «Гобеленів» — «паралельна акція». Але є й інші: справа патологічного любострасника Моосбруґґера, історія божевільної ніцшеанки
Клариси, дружба Ґерди, дочки єврейського банкіра Фішела, й націоналіста Зепа і т.д. і т.п. Необхідне було щось, здатне все між собою з’єднати. Зв’язкою став Ульріх, головний герой роману. Спочатку роман мусив називатися «Шпигун», тому що один з його героїв Ахіллес усім цікавився, з усіма спілкувався, всюди проникав, — власне, на свій страх і ризик, заради задоволення власної цікавости, «шпигунив» за епохою, за часом, за конаючою державною системою.
Суто композиційно Ульріх — зв’язка на зразок гоголівського Чичикова. Той роз’їжджав округою, скуповував мертві душі в різних поміщиків, відтак допомагав побачити останніх як певне розрізнене ціле, як панораму тодішнього російського, та й взагалі людського буття. Безперечно, Павло Іванович — не тільки елемент архітектоніки; він — тип не меншою мірою, ніж Собакевич, Ноздрьов, Коробочка, тип новий, котрий на Русі щойно народжувався і, з огляду на певну свою «таємничість», міг здаватися безтілеснішим, ніж, скажімо, Манілов. Але він — формально герой головний — для автора і не важливіший, і не значніший за решту героїв, тим більше разом узятих.
Ульріх — інше. Він також — нова людина, але в музілівському розумінні: тобто не по-новому діє, не по-новому пристосовується до обставин і не по-новому помиляється, як Фойєрмауль, Зепп чи містик, ворог інтелекту, друг віри та інтуїції Майнгаст (його прообраз — філософ Людвіґ Клаґес), Ульріх по-новому бачить світ, і в цьому розумінні він — «людина без властивостей» — є носієм романної ідеї, «суб’єктивної філософської формули життя».
Ульріх як «людина без властивостей» — це не тільки зриме втілення вже відомих нам думок і побоювань Музіля, які зводяться до того, що сучасна особистість є «щось безформне, несподівано пластичне, на все здатне». Ульріх — спроба усвідомити цю «неминучість», так би мовити, в позитивному плані, видобути з неї для суспільства і для людини конструктивні уроки. Це не «людина дійсного», («Wirklichkeitsmensch»), а людина можливого, — себто той, чиї властивості ще не застигли в межах чогось одиничного, конкретного, одне слово — людина в стані перманентного акту творення. Він знає, що спроможний стати всім, і впевненість ця оберігає його від егоцентризму, від нищівно серйозного ставлення до власних думок і вчинків, яке притаманне людям, замкненим у в’язницю «характеру». Ульріх обдарований здатністю іти поряд із собою і не потурати примхам і забаганкам своєї натури. Він сприймає суще не «антропоцентрично», а у формі зв’язку самих речей, фактів, подій. Життя для нього — не сцена, де самовиявляється «я», а калейдоскоп, який створює безліч візерунків, і при кожному повороті — різних. Тим-то він і сприймає себе й свою життєву позицію не тільки безособистісно, а й дещо іронічно (коли тлумачити іронію тут саме в конструктивному сенсі). Для Ульріха світ, за висловом Музіля, — «великий дослідницький центр, де випробовуються й наново створюються кращі людські форми».
Отже, «Людина без властивостей» у Музіля — програма позитивна. Так розглядав її і Томас Манн, який писав, що художня система Музіля — «знаряддя чистоти, істинности, природности проти всього чужого, похмуро-фальшивого, того, що він із мрійницькою зневагою іменував «властивостями».
Це й справді так, коли стосується відчуженої особи, котра втратила уявлення про справжні людські цінності. «Життя цієї країни, — каже Музіль про свою Каканію, — має щонайменше дев’ять характерів: професійний, національний, державний, класовий, географічний, статевий, свідомий, несвідомий й, можливо, ще особистісний характер; останній поєднує їх у собі, але вони знищують його, і він, по суті, є ніщо інше, як невелика западина, вирита цими численними струмками, западина, в яку вони вливаються і з якої витікають, щоб разом з іншими потоками заповнити нову западину».
А ось що пише Горький в епопеї «Життя Клима Самгіна» (1925-1936) про центральну фіґуру цього твору: «Йому здавалося, що він уже перевантажений досвідом, але іноді він відчуває, що всі враження, всі думки, накопичені ним, — не потрібні йому. В них немає нічого, що міцно приростало б до нього, що він міг би назвати своїм, особистим домислом, віруванням. Усе це жило в ньому нібито супроти волі — неглибоко, десь під шкірою, а глибше була порожнеча, яка очікувала наповнення іншим змістом». Чи не правда схоже: особистість як «западина, вирита… численними струмками» і як «порожнеча…, яка очікує наповнення»? Схоже тому, що й Горький, і Музіль аналізували подібний людський феномен.
Російська імперія, як і Австро-Угорська монархія, були перехрестям суперечностей, своєрідними «дендраріями», в яких скупчилися численні види абсолютистського, ліберально-буржуазного, імперіалістичного зла. І це породжувало як самгіних, так і ляйнсдорфів чи штуммів.
У музілівському щоденнику читаємо такий запис: «Гельдерлін: у Німеччині немає людей, а тільки професії. Використати. Намалювати типи професіоналів». Всі — або майже всі — персонажі, які протистоять Ульріхові, і є типи «професіоналів». Наприклад, чоловік Діотими обережний чиновник Туцці «з найчистішим сумлінням подасть знак починати війну, навіть якщо особисто сам нездатен пристрелити старезного пса». Не можна сказати, що він зовсім не має «власної думки». Тільки він керується не нею, а логікою інстанцій. В канцелярії — свідомо, поза службою — і сам того не помічаючи. Він не ховається за бюрократичну машину, просто стає її деталлю. Тільки роллю. І все інше, за непотрібністю, всихає, обертається «порожнечею»…
Арнхайм колись пояснив Ульріхові принцип функціонування сучасного капіталістичного підприємства. Воно створює прибуток начебто само собою
