Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

Цей реалістичний огляд став холодним душем для багатьох депутатів, які не могли й не хотіли зрозуміти, що ситуація вже не така, як у перші успішні місяці війни. Унаслідок резонансу, що його наробила доповідь, міністр оборони вважав конче потрібним повернутися до неї перед тією самою аудиторією, вилучивши буцімто необережні формулювання і дратівні зауваги, але, звичайно, не переінакшуючи опису загального становища, який відповідав моєму уявленню і був зроблений в огляді полковника Паасонена.

Це завдання «вгамовувати хвилі олією» дісталося начальникові Генерального штабу. Генерал Гайнрихс разом з міністром оборони суто по-діловому написав військово-політичний огляд, а потім зачитав його перед депутатами парламенту. Доповідь закінчувалася висновком, що Фінляндія наразі не може вільно діяти в зовнішній політиці, а, отже, мусить воювати далі.

Утім громадськість почала прокидатися, і 15 лютого соціал-демократи оприлюднили заяву, у якій стверджували, що Фінляндія має право вийти з війни, якщо лиш вважатиме це бажаним і можливим.

Тими днями настав час проводити нові президентські вибори, бо каденція, на яку було обрано очільником республіки Кюесті Калліо, завершувалася 1 березня 1943 року, а президента Ристо Рюті поставили його наступником лише до її кінця. У тодішніх виняткових обставинах, коли велика кількість тих, хто мав право голосу, були на фронті, проведення виборів довелося знову доручити тим самим людям, які обирали президентів Калліо й Рюті. З невідомих причин моє прізвище проти моєї волі почало фігурувати під час обговорення кандидатур, і за кілька днів до виборів я отримав телеграму від Аграрної спілки, яка повідомляла про ухвалу висунути мене своїм кандидатом. Я швиденько зазначив, що не давав на це згоди і що не маю наміру балотуватися. Водночас я висловив побажання одностайно переобрати президента Рюті, якого вважав найпридатнішим претендентом на пост очільника держави. Ще вранці в день виборів до мене надійшов відповідний запит від Коаліційної партії, але й на це звернення я відповів відмовою. 15 лютого 1943 року Ристо Рюті з великою перевагою було переобрано на пост президента республіки.

Після виборів уряд Ранґелля за усталеною парламентською практикою подав на розгляд новообраного президента питання про своє майбутнє. І першим його завданням стало сформувати новий уряд, що, як багато хто вважав, збільшувало можливості країни вийти з війни. 5 березня було призначено новий уряд, який очолив професор Лінкоміес. Міністром закордонних справ став доктор Рамсай, а міністром оборони лишився генерал Вальден. Це дуже мене потішило, бо я вважав подальше перебування Вальдена на цьому посту важливим для країни, а призначення Рамсая здалося мені вдалим з огляду на його добрі стосунки з англосаксами.

Питання про вихід Фінляндії з війни незабаром стало особливо актуальним. 20 березня повірник у справах США, містер Макклінток, передав меморандум, у якому Державний департамент зголошувався допомогти у цих наших намаганнях. Я зрозумів, що ця пропозиція пройшла серйозне обговорення в Гельсінкі, але і замислився, і стривожився, дізнавшись, що міністрові закордонних справ доручено поїхати до Берліна. Там він, посилаючись на американський демарш, спробує домогтися від німців зобов’язання добровільно вивести військо з Фінляндії (були сподівання, що це полегшить для нас шлях до миру). Хто знає лицарську вдачу міністра Рамсая, той зрозуміє, що він сподівався на те саме і від свого німецького колеги фон Рибентропа. Можна як завгодно оцінювати цей план дій, проте немає жодних сумнівів, що німецька розвідка так чи так невдовзі довідалась би про наші намагання досягти миру.

Не моєю справою було втручатися в це, але я не приховував від міністра Рамсая, що вважаю візит на Вільгельмштрасе небажаним. На мою думку, ми цим нічого не виграємо. Навпаки, варто було побоюватися, що візит зруйнує наші можливості досягти мети за підтримки американців.

Міністр закордонних справ поїхав до Берліна, де реакція була такою, як я і чекав. Міністр закордонних справ Німеччини не лише попросив Фінляндію відхилити пропозицію США, а зажадав від нас зобов’язання, що ми без згоди Німеччини не укладатимемо ні перемир’я, ні миру з СССР. А ще дав зрозуміти, що остання вимога йде від самого райхсканцлера і що на неї треба негайно погодитися.

Під час перебування міністра Рамсая в Берліні уряду стало зрозуміло, що пропозиція американців означала лишень технічне посередництво для зондування миру з боку Фінляндії. Кілька днів по тому уряд передав повірникові у справах США свою відповідь, у якій зазначив, що Фінляндія за тодішніх обставин, на жаль, не може скористатися їхньою пропозицією.

Однак ця дія була недостатньою для німців, які наполягали на підписанні проханого зобов’язання. Дізнавшись від міністра Рамсая про його зустріч із фон Рибентропом, я вважав за потрібне застерегти уряд від того, щоб погоджуватися з німецькими вимогами. Мені гадалося, що ця вимога йшла не від Гітлера, а була продиктована особистими амбіціями німецького міністра закордонних справ.

У час, коли точилися ці перемовини, Гітлера у Ставці по черзі відвідали очільники Угорщини, Румунії, Болгарії та Словаччини. Посол Німеччини в Гельсінкі зажадав, щоб і президент Рюті зробив те саме і під час свого візиту описав контакт з урядом США. Рюті відмовився. Тоді в німців увірвався терпець — і посол фон Блюхер демонстративно залишив Гельсінкі.

Моє здоров’я, яке й попереднього року було не найкраще, погіршало навесні 1943-го, коли я вже вдруге за рік захворів на двобічне запалення легень. Хоч я терпляче пив ліки, жодного поліпшення не відбувалося. З огляду на те, що, як я відчував, на нас насуваються часи, коли мої сили зазнають чималого випробування, мені довелося поступитися вимозі лікаря, доцента Лаурі Калаї, і провести якийсь час у м’якшому кліматі.

17 квітня я вилетів до Швейцарії. Коли після проміжного приземлення я перебував на Рамсдорфському летовищі за межами Берліна, на розмову зі мною прибув наш посол, професор Ківімякі, якому я висловив свої думки щодо вимоги німців про пакт, а також сумніви, чи стоїть за нею саме Гітлер. Бо як тоді пояснити, що німці ладні чекати на відповідь фінів тижнями? Утім Ківімякі не погодився зі мною, а ще, як я побачив, був певен, що якщо ми упиратимемося, це спричинить рішучі контрзаходи. До шансів Німеччини уникнути поразки він ставився так само реалістично, як і я.

Під час перебування в Швейцарії я, звичайно, не мав жодного стосунку до виконання функцій головнокомандувача і до актуальних політичних питань. Однак незабаром по приїзді мені надійшла тривожна звістка з батьківщини. 22 квітня американське посольство повідомило, що більшість