Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм
Повернувшись з Москви 1 квітня, делегати потвердили, що умовою мирного врегулювання стосунків є заявити вихідним пунктом перемовин кордони Московського миру. Німецькі частини у Фінляндії треба інтернувати чи депортувати впродовж квітня поточного року — вимога, яка суто з технічного погляду вже була абсурдом. Утім цього разу найгнітючішим здавалося те, що росіяни зажадали репарацій у сумі 600 мільйонів доларів, які ми мали сплачувати товарами впродовж п’ятьох років.
Уряд терміново попросив експертів у питаннях фінансів і народного господарства, зокрема і шведських, подати висновки, і всі в один голос запевнили, що вимога репарацій набагато перевищує можливості Фінляндії. Після кількох днів, сповнених тривоги й вагань, урядові довелося констатувати, що ці умови неможливо виконати. Парламент одностайно підтримав цю позицію, і 18 квітня російські вимоги було відхилено. Невдовзі по тому заступник наркома закордонних справ Вишинський, виступаючи на радіо, заявив, що Фінляндія відкинула пропозицію миру совєтського уряду й тепер за наслідки відповідатиме фінський уряд.
У квітні генерал Ерфурт передав запрошення від генерал-фельдмаршала Кайтеля начальникові Генштабу. Його запрошували відвідати німецьку Ставку, розташовану тоді в Берхтесґадені, щоб обмінятися думками й отримати інформацію. Було важливо довідатися про наміри німецького командування, тому я дав згоду на поїздку. Повернувшись 1 травня, генерал Гайнрихс повідомив, що в Ставці панує неабияка знервованість.
Коли він приїхав, Кайтель і Йодль перебували в Берліні, і вони повернулися звідти наступного дня. Аж близько третьої години генерал-фельдмаршал був готовий привітати генерала Гайнрихса й запросити на обід, після якого він у присутності деяких інших офіцерів висловив невдоволення політикою Фінляндії, зокрема відряджанням делегатів до Москви. Фінляндську пресу він теж дошкульно покритикував за, мовляв, її сумнівну позицію. Кайтель говорив таким тоном, що Гайнрихс підвівся й запропонував розмовляти далі віч-на-віч. «Невже ви проти присутності Йодля? Ми хотіли, щоб він зробив огляд для маршала — якщо це взагалі ще вам цікаво», — відповів Кайтель.
Далі всі троє зайшли до вагона, де були великі столи з мапами, і там Йодль у своєму стилі, по-діловому й зрозуміло, розповів про воєнне становище. Утім генерал Гайнрихс звернув увагу на те, що і Кайтель, і Йодль докладали всіх зусиль, пояснюючи, яку бажану нагоду дасть німцям для вирішального поєдинку із західними державами очікуване висадження десанту. Коли він висловив стурбованість тим, що кільце оточення навколо Ленінграда пробито і росіяни крок за кроком відтискають німців на захід, Кайтель і Йодль щодуху намагалися виправдати ці невдачі. Жодного слушного аргумента, який змінив би наше уявлення про становище, Гайнрихс не почув у їхніх заявах, резюме яких полягало в наголошенні того, що лише перемога німців може врятувати Фінляндію від більшовизації. Начальникові Генштабу — як і мені — здалося, що метою запрошення до Берхтесґадена передусім було дати німецькому військовому керівництву нагоду висловити невдоволення політикою нашої країни, яка хоче миру.
Атмосфера у Фінляндії була пригніченою. Дії, спрямовані на укладання миру, зайшли у глухий кут, а стосунки з Німеччиною виразно гіршали. На початку червня німці припинили експорт зерна до Фінляндії, унаслідок чого ситуація з харчовими продуктами під час чекання на врожай стала критичною. Що більше слабшала міць Німеччини, то виразнішим було усвідомлення того, що Фінляндія опиняється в ізоляції і ми можемо покладатися лише на власні сили.
Я сподівався, що всі дадуть моєму дню народження 4 червня минути непомітно, але вийшло по-іншому. Ставку відвідували з поздоровленнями гості, і президент республіки теж прибув, щоб привітати мене. Ми з ним поїхали до Енсоо, де було організовано парад за участю підрозділу танкової дивізії, яка отримала деяку нову техніку. Парад справив добре враження. Після обіду, під час якого президент Рюті у промові наголосив на серйозності становища, я мав нагоду порозмовляти з багатьма фронтовими командирами, які, як побачив, усе ще вірили в щасливе закінчення війни, хоча їхній колишній оптимізм трохи вщух. Це було моє загальне враження, але самозрозуміло, що чимало з них відчували глибоко в душі сумніви та неспокій, хоч і не наважувалися висловлювати їх у присутності президента й головнокомандувача.
З кінця зими на Карельському перешийку посилилися ворожі розвідувальна діяльність і артобстріли. У травні надходили донесення, що змінився склад російських частин, з’явилися нові піхотні дивізії, артилерійні й танкові підрозділи, а ще було виявлено невідомий раніше штаб. Утім ці дані не цілком збігалися з тими, які мали німці: вони стверджували, що частина цих підрозділів протистоїть їм на Балтійському фронті.
Зосередження російського війська на Карельському перешийку було явищем, яке повторювалося щовесни. Росіяни мали звичай у гарну пору року перекидати підрозділи на великі таборища, розташовані на півночі від Ленінграда, для реорганізації і відпочинку. Певно, це відбувалося й тепер, адже існувала поширена думка, що незабаром будуть вирішальні операції проти німецького угруповання в Балтиці. Оперативні органи Ставки схилялися до цієї думки, яку поділяли й найвищі командувачі на перешийку. Недооцінювання загрози наступу на цьому напрямі частково зумовлювалося й вірою в те, що передові позиції, розбудовані за три роки, витримають потенційний натиск.
Після пробиття блокадного кільця навколо Ленінграда я відчував тривогу, через те що більшість нашого війська дислокувалася у Східній Карелії. Хоч звідти було перекинуто підрозділи на Карельський перешийок, там лишалося дев’ять дивізій і три бригади, натомість на перешийку стояло шість дивізій і дві бригади, включно з танковою дивізією. Проте послабити східнокарельське угруповання було би все одно, що здати весь цей стратегічно цінний терен і вже наперед втратити предмет торгів на перемовинах, який містився в наших розрахунках і мав стати одним з козирів для досягнення миру. Ці розрахунки ґрунтувалися на слушному сподіванні, що фортифікаційні споруди на перешийку зможуть компенсувати нечисленність живої сили.
Угруповання на передовій лінії Карельського перешийка складалося на той час з трьох дивізій, 10-ї, 2-ї і 15-ї, а також однієї бригади, поділеної між ІV і ІІІ корпусами. Крім того, 3-тя й 18-та дивізії, а також кінна бригада, перебували на ВТ-лінії, виконуючи фортифікаційну роботу. Їх і танкову дивізію на ВКТ-лінії на сході від Виборга було надано головнокомандувачеві. На завершальній стадії Зимової війни сили на перешийку сягали сімох дивізій і двох бригад. Але дивізії тоді мали у складі 11–12 батальйонів, а тепер лише сім, тож кількість піхоти становила лише половину тієї, що була 1940 року. Утім різницю вирівнювало те, що нині підрозділи мали доволі повний
