Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм
У жовтні через генерала Ерфурта надійшов запит німецького військового керівництва, чи можу я прийняти генерала Йодля, якому доручили поінформувати мене про загальне воєнне становище. Причиною цієї ініціативи насамперед була катастрофа в Італії, а також побоювання, що вона матиме психологічний вплив на Фінляндію. Я залюбки прийняв генерала Йодля, якого знав як мудрого офіцера, що з розумінням ставився до нашої країни.
Знайомлячи мене з останніми подіями війни, він зазначив, що італійці як союзник ніколи не були додатковою силою для Німеччини. Зупинка наступу союзників на котрійсь із придатних ділянок у північній Італії, де терміново розпочато фортифікаційну роботу, усуне вплив краху італійців і зробить ситуацію більш-менш прийнятною. Що стосується загрози висадження десанту в Західній Європі, насамперед на французькому узбережжі, то, сказав Йодль, десант можна відбити приблизно тими силами, які вже й тепер потрібні для охорони атлантичного узбережжя. Якщо не вдасться відкинути десантоване військо назад на самому узбережжі й воно захопить територію для вивантаження підсилення — з’явиться змога завдати вирішального удару західним державам, а це вивільнить сили для зупинки російського наступу. Утім говорячи про розвиток подій на Ленінградському фронті, Йодль визнав, що після невдачі там виник серйозний ризик для нас. Водночас він зазначив, що німецьке командування вже певний час обдумує варіант відвести лівий фланг Східного фронту назад до району Риги, але відмовилося від цього маневру, спрямованого на збереження війська, насамперед з огляду на те, як він може вплинути на Фінляндію.
Генерал Йодль сказав, що йому відомо про певні контакти Фінляндії з метою з’ясувати можливості для виходу з війни, і висловив стосовно цього таку важливу думку: «Жодна нація не може мати вищого обов’язку, ніж той, який продиктовано піклуванням про існування власної країни. Перед цим піклуванням мають відступити всі решта міркувань, і ніхто не має права вимагати, щоб один народ ішов на смерть заради якогось іншого». Нинішнє становище Фінляндії, вів далі Йодль, безперечно, тривожне. Які можливості країна матиме в найближчому майбутньому? Ми можемо укласти сепаратний мир, але ризикуємо в такому разі поділити долю, яка 1940–1941 років спіткала балтійські країни, з більшовизацією й депортацією освіченого класу. Фінляндія, якщо вона сподівається на перемогу союзників, може також укласти перемир’я, щоб на боці західних країн — коли британці й американці закріпляться в Скандинавії — взяти участь у неминучому з’ясуванні стосунків між ними і Совєтським Союзом. У цьому разі Фінляндії теж доведеться провадити далі воєнні дії, які вона почала на боці Німеччини, але цього разу разом з країнами, які тепер є її супротивниками. А до того ж існує можливість, що ми, об’єднавшись з росіянами в завершальній боротьбі проти Німеччини, забезпечимо собі вигоди, яких навряд чи досягнемо при укладанні миру. Утім він сумнівався, що фінський народ вибере цей шлях, бо він не поєднується з північноєвропейськими уявленнями про лояльність і гідність. Останній варіант полягає в тому, щоб воювати далі на боці Німеччини, а це Йодль — не маючи бажання провадити пропаганду, як він висловився — вважав за цих обставин найменш ризикованим.
Міркування генерала Йодля потвердили мою й найближчого оточення думку, що він порядна людина, яка навіть у часи невдач зважає на наші труднощі. Утім окреслені стратегічні перспективи не змогли вплинути на моє уявлення про становище.
Восени 1943 року держави Осі зазнали фатальних ударів не лише в середземноморському регіоні. На сході німці крок за кроком відступали назад до Дніпра, й поширеною була гадка, що вони втримаються на цій водяній перепоні до зими, а може, і довше. Проте цього не сталося. Росіянам вдалося за порівняно короткий час пробитися на плацдарми в багатьох місцях попід річкою, яку вони форсували в жовтні. За даними німців, ці успіхи врешті-решт зумовлювалися величезною кількістю привезених з Америки всюдихідних автомобілів, які уможливили просування грузькими українськими дорогами.
У Фінляндії після цих подій запанувала гнітюча, сповнена роздумів атмосфера. На початку листопада соціал-демократична партія опублікувала ще одну заяву, в якій не лише наполягала на праві Фінляндії на власний розсуд вийти з війни, а й наголошувала на тому, що це має статися без зволікань. Народ хоче миру, казала вона, але такого миру, який гарантуватиме нам незалежність і волю.
У середині листопада знову актуалізувалося питання миру. Державний секретар міністерства закордонних справ Швеції Бугеман на одній із зустрічей сповістив мадам Коллонтай, що, за отриманою інформацією, Фінляндія має бажання укласти мир. 20 листопада Коллонтай попросила державного секретаря довести до відома фінського уряду, що він може надсилати представників до Москви. Відбулося обговорення пропозиції в Державній раді, а Швеція натякнула, що готова допомогти нам харчовими продуктами, якщо контакт, спрямований на досягнення в питанні миру, призведе до зупинки імпорту з Німеччини. Відповідь уряду на запрошення росіян полягала в тому, що ми хочемо розпочати мирні перемовини, але не можемо здавати міста й інші життєво важливі для нас терени. Крім того, уряд попросив повідомити позицію совєтського уряду щодо інших питань, пов’язаних з укладанням миру, пояснюючи, що це не ускладнюватиме перемовин. Коли відповідь передали мадам Коллонтай, вона зазначила, що варто було заявити вихідним пунктом кордони 1940 року.
Тими днями міністр закордонних справ фон Рибентроп знову порушив питання про визнання уряду Муссоліні. Ба більше: на початку грудня Вільгельмштрасе передала послові Фінляндії меморандум, у якому критикувала політику фінляндського уряду, посилаючись на чутку про намагання укласти сепаратний мир. Нота закінчувалася вимогою підписати угоду, в якій Фінляндія зобов’яжеться не укладати сепаратного миру.
1943-й, третій рік війни, який уже добігав кінця, був позначений великими невдачами німців, порівняно спокійним становищем на наших фронтах, дедалі більшою прохолодністю в наших стосунках з Німеччиною, а також бажанням миру, яке ширилося в загалі.
З послабленням позиції Німеччини і зростанням загрози російського наступу постала потреба зміцнювати наші позиції і створювати нові межі оборони. 18 листопада я звелів будувати на Карельському перешийку так звану ВКТ-лінію (Виборг–Купарсаарі–Тайпале), а на сході від Сортавали — У-лінію (ууксунську лінію). Було терміново здійснено розвідку, і вже за кілька тижнів з’явилася змога зафіксувати напрям нових позицій, після чого негайно почалася фортифікаційна робота. Було також затверджено план евакуації людей з вуоксенської долини.
Рік скінчився, і його події не вселяли оптимізму, але ще серйозніші передвістя окреслювалися
