Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Труднощі з українською мовою в Галичині
У вас у Галичині пробували говорити, що «малорусскому вопросу не быть», що в один день можно научиться малорусину по-великорусски», пробували осуджувати всяку різнобарвність у руській літературі, як видумку ворогів Русі. Та скажіть на сумління, ви, що тепер наочно можете зрівняти, приміром, «Слово», або «Друга» з «Вестником Европы», чи не пишете язиком або, краще сказати, язиками, окремими від того, який ви називаєте «русским» або «литературным»? А кожний українець викаже вам у ваших виданнях, крім признаків малоруських і галицьких, ще безодню германізмів і полонізмів і докаже вам, що якби ви писали більше і по-(народно-)галицькому, і по-українському, то вийшло би більше і по-«русски» і навіть більше, по-«великорусски» ніж тепер. Коли хочете, я беруся дати вам цілий аркуш прикладів. Ви говорите про один язик Гоголя, Пушкіна і Тургенєва, а на який язик ви перекладаєте Гоголя («Вій») або Тургенєва, останнього навіть із німецького («Пес»)? І так volens-nolens ви будуєте віддільну від нашої руську літературу, о много дальшу від неї, ніж українська. А тим часом вашому співробітникові видається дивною і обидною моя думка, що через малоруську літературу (точніше слід було б сказати: через малоруських письменників, через малоруський культурний рух загалом) галичани природніше можуть ввійти в органічний зв’язок з нашою общеруською культурою.
Природний потяг галичан до мови й культури великої України
Чи ж не «Енеїда» Котляревського і не «Украинские песни» Максимовича оживили ваших Шашкевича, Головацького, Устиновича і ін.? Чи ж не видно впливу Шевченка, Костомарова, Куліша, «Основи» не тільки в «Вечерницях», «Меті» і ін., але й на «Слові» 1861 – 1864 рр.? Чи ж одинокий ваш талановитий поет і белетрист, якого може читати Росія, Федькович (від перших літ) не йшов у кращих своїх творах просто тою самою дорогою, що й українські письменники? Та гляньте на вашого «Друга»! Чи ж мало місця займають там переробки з Стороженка, Костомарова, а в критичних статтях – і виписки (не без перекручувань) із многогрішного Українця, якого недавно «Слово» шанувало іменем бакунінсько-польського агента в Києві? Додам, що крім того, найбільше запозик зробив «Друг» із журналу, що найсимпатичніше відноситься до українофільства, котрий і тепер найбільше розповсюджений журнал в Росії, – із «Вестника Европы».
Ніхто ніколи не думав намовляти галичан до того, щоб вони виключно годувалися лише українською літературою. Найкрайніші українофіли багато разів заявляли усно і письменно, що нехай уже галичани пишуть просто по-«русски», як «Вестник Европы» або «Московские ведомости», тілько не по-«рутенськи», як «Слово». Тим більше врадується кожний українець, бачучи, що представники дійсної руської літератури Гоголь, Тургенєв, Костомаров, Бєлінський, Пипін і ін. починають безпосередньо доходити до Галичини. Особливо втішиться тим здоровомислячий українофіл. Мабуть, ми всі, російські українофіли, перейшли ту школу – вивчились напам’ять Гоголя, Тургенєва, прочитали з захватом Бєлінського, Костомарова і не лише не перестали бути українофілами, вкріпилися в своїм українофільстві, а інші дійшли й до Шевченка, від Тургенєва і Некрасова (є в нас і такі, що прийшли від Руссо і Віктора Гюго!). Те саме буде зі щирішими і догадливішими із вас. Перейшовши, як належиться, нашу великоруську літературу, вони непримінно дійдуть до хлопоманії, а хлопоманія на малоруськім ґрунті – се і єсть українофільство.
Глибинні інтереси нації, її культури понад усе потребують єдності
Тим більше се повинно статися, що ніяка сила речей не спинить впливу на вас галицького народного ґрунту і традиції, а сей ґрунт і традиції мають найближчих свояків на Україні. Хоч як не відхрещуйся, а тепер від хлопської галицько-української мови не втечеш, живучи в Галичині. Говоріть що хочете, а ви і ваші діти будете слухати казок і пісень українських. У ваших політично-національних суперечках з поляків доведеться частіше згадувати українця Хмельницького, ніж Івана ІІІ Московського. Вам цікавіше буде Костомаров, ніж Соловйов, Шевченко – ніж Некрасов; у самого Гоголя ви швидше кинетесь на «Вечори на хуторі», «Тараса Бульбу, «Вія», ніж на «Ревізора» та «Мертві душі», хоч останні й вищі в артистичнім погляді. А сукупність усіх тих природніх симпатій і називається українофільством. Підривати ті симпатії в Галичині – хіба се не значить підривати коріння народного руського відродження?
Все те гарне, скажете ви, але фонетика, але кулішівка! Ей. Та годі з тим! Чи ж ми розкольники, щоб толкувати про букви? В Росії, принаймні в 1856 р. ніхто не думав плакати на ту кулішівку, а після коли й поплакали два-три з голосу галичан, то й вони швидко заспокоїлись. Чи ж тепер такі часи, аби розходитися задля таких дрібниць?»383
Українщина чи рутенщина?
У другому листі, надрукованому в часописі «Друг», М. П. Драгоманов послідовно розвиває теми, які його глибоко хвилюють. До них додається життєво важлива проблема східнослов’янської єдності. Автор листів відповідає на запитання, поставлені редакторами часопису. «Я только теперь, – пише він, – могу взяться за перо, чтобы отвечать на ваши замечанья на письмо моё, помещенное в 11 числе «Друга» г. 1875. Делаю это в расчёте на то, что вы не забыли ваших слов, помещённых в примечании к моему письму, о пользе «честной и объективной вымены гадок». «Отповедь» в 12 числе показывает, что вы не совсем твёрдо помните эти слова. Что, в самом деле, пользы для уяснения дела в таких выходках, как «апостольский подвиг», «на вид по-приятельски», в этих намёках на каких-то «корифеев, которые публично и тайком вітчині нашой чим скорше последний хотіли бы задати удар». Прилично ли в «объективном» литературном споре употреблять такие слова, как «дурниці»? Честно ли, наконец, уверять, что в сборнике песен Антоновича и Драгоманова «признаки галицкой речи пильно затираются», – тогда как незначительные уклонения от галицкой фонетики в этом сборнике произошли оттого, что правописи, которыми галичане записывают свои народные песни, маскируют звуки до невозможности установить их настоящий характер. Ответы на эти вопросы оставлю другим. Сам я не считаю нужным говорить об этом много. Нет надобности много говорить и об упрёках в том, что «украинцы вмешиваются в галицкие дела», особенно о ссылке вашей на мою статью «Литературное движение в Галиции», где будто бы «с прихвалками порицаются даже усилія о. Наумовича, которому вже галіцкі украинцы давно признали заслуги и которому тяжко, абы где хто на Украині вырівнял».
Драгоманов переконливо з’ясовує застарілість та реакційність поглядів цього віджилого діяча, «идиллически-церковное пристрастие» до всього старого… Неужели-таки всем нам» «россиянам» так и поверить г. Наумовичу, а не глазам нашим, когда он уверяет, что в России
