Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Провідним у виступах Драгоманова останнього періоду є подальше викриття реакційних ворожих сил, які гальмували розвиток української літератури, викривлено тлумачили поетичну спадщину Шевченка.
«Новоерівська» політика прислужників Австро-Угорщини
У 1890-х роках уряд Австро-Угорщини, користуючись підтримкою польських і українських буржуазних кіл, розгорнув новий наступ на революційний робітничий рух. З трибуни австрійського парламенту український націоналіст Юліан Романчук оголосив «новий курс» політики, яка полягала в консолідації української і польської буржуазії для наступу на життєві інтереси народу. Ю. Романчук виклав програму так званої «нової ери», яка зводилася до вірності престолу і греко-католицькій церкві. Для годиться йшлося, правда, і про «національні інтереси» українського народу, які, одначе, зводились до права, як зауважив з гірким сарказом Франко, підписувати українською мовою поштові картки.
Активізація новоерівців викликала опір з боку прогресивних сіл. Періодичні органи галицької радикальної партії – «Народ» і «Хлібороб», – натхненниками і керівниками яких були І. Франко і М. Павлик, гостро розвінчували політику новоерівців як зрадницьку щодо інтересів трудящих мас. Активно включився в боротьбу проти новоерівців і М. Драгоманов. Його статті «Неполітична політика» (1890), «Довгі вуха новішої ери» (1893) нищівно викривають «нову еру» як політичне знаряддя зради національних мас, спрямоване на обдурювання трудящих. Новоерівці на догоду правлячим урядовим колам і польсько-шляхетським шовіністам офіційно заявили про відмову від будь-якої політики, маючи намір дбати лише про піднесення культурної і національної свідомості народу. М. Драгоманов гостро висміяв таку «неполітичну політику» української буржуазії. Не пощадив він і Б. Вартового (Б. Грінченка), коли той виступив з порадою галичанам не дратувати уряд гострою критикою, утримуватися від політики, щоб, мовляв, мати можливість підносити культурний рівень народу для майбутньої «культурної автономії». У відповідь на це Драгоманов заявив: «Без політичної самостійності чи автономії не може бути автономії національної»388.
Не заперечуючи прав українського народу на політичну автономію, Драгоманов був у той же час принциповим противником сепаратизму України від Росії. Про це він писав не один раз у різних виданнях. У журналі «Народ» він недвозначно заявив, що «українців хіба всесвітній катаклізм може політично відірвати від великорусів»389. Інакше кажучи, М. Драгоманов тримався думки, що український народ зможе вибороти собі політичну незалежність тільки в єднанні з братнім російським народом, у спільній боротьбі з ним проти царату.
У декларації новоерівців твердилось, що українці повинні зберегти вірність грекокатолицькій церкві. Непримиренний ворог будь-якої релігії, Драгоманов і тут сказав своє авторитетне слово, багато зробив для розвінчання клерикалізму в Галичині та його ідеологів Пелеша, Качали, Наумовича, Огоновського та інших.
Надзвичайно дражливою для українських буржуазно-націоналістичних кіл була праця Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891 – 1892), що частково друкувалася в журналі «Народ» і вийшла ще за життя автора окремим виданням. Після її появи на Драгоманова посилилися доноси, осуди, протести, зміст яких зводився до того, що автор «Чудацьких думок» нібито паплюжить національне чуття українця. Протилежної думки щодо цього були І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, А. Кримський, Леся Українка, В. Стефаник та їхні однодумці.
Принципова й непримиренна до неправди діяльність Драгоманова
Насправді Драгоманов нічийого національного чуття не принижував, а лише виклав своє розуміння національного питання в умовах загострення класової боротьби. У згаданій праці він чітко заявив, що «національна ідея» сама по собі, без соціально-політичної боротьби не придатна до того, щоб можна було повести народ на повалення гнобителів. Любов до своєї вітчизни, до рідного народу, писав Драгоманов, священна і благородна, прагнення народу бути вільним і незалежним зумовлено історично. Саме така любов виключає будь-яку ворожнечу до інших націй, зумовлює єднання і братерську дружбу між народами. Інша справа, коли так звана «любов» до своєї нації супроводжується заявами про зверхність, її перевагу над іншими націями, пов’язана з пропагандою ворожнечі, відчуженості, неприязні між народами. Це вже не патріотизм, а людиноненависницький націоналізм, отрутою якого затуманюються недостатньо свідомі люди, паралізується активна участь їх у національно-визвольному русі, затушовується соціальна нерівність у середовищі нації.
Проти культивування націоналістичних почуттів, ідеології «національних святощів» Драгоманов виступав часто і непримиренно. Вогонь свого таланту публіциста і літературного критика він спрямував на розвінчання самої ідеї «національних святощів» та викриття їх апологетів: Барвінського, Огоновського, Романчука, Качали та інших.
Адже саме вони писали, що кожний «свідомий українець» неодмінно мусить сам дотримуватися й інших заохочувати берегти «національні святощі», шанувати, культивувати їх як «обов’язковий націоналізм». Конкретно, кожний «свідомий українець», твердили вони, повинен пам’ятати, що українська нація начебто має властивий тільки їй «національний дух», зовсім відмінний від «національного духу» інших націй, що українці повинні дотримуватися юліанського календаря, який нібито відповідає українській «національній релігії».
На схилі літ Драгоманов випускає в світ «Листи на Наддніпрянську Україну» (1894).
«Тілько ж даремне д. Вартовий підклада Шевченку усі свої думки, котрі проявились в українолюбців уже після Шевченка. Шевченко, наприклад, ще не мав думки непримінно виробляти осібно окрему літературу українську, бо він писав свої повісті по-московському, також писав навіть свій «Дневник», сценарій до «Стодолі» і т. ін. Видимо, Шевченко вибирав собі мову, в кождому разі для нього легшу і відповіднішу, а не думав непримінно виробляти осібну, самостоячу літературу й мову, як деякі пізніші українолюбці. Уп’ять історику треба розличати часи.
Вже зо сказаного зараз виходить, що між Шевченком, з одного боку, й Костомаровим і Кулішем, з другого, не така велика ріжниця, як виставля д. Вартовий, у которого виходило, що мовбито Костомаров і Куліш понизили національну самосвідомість українську, підняту так високо Шевченком. Добродій Вартовий має на оці, що Костомаров налягав на те, щоб українські писателі писали більше про простий народ і для нього, згоджуючись навіть на літературу «для домашнего обиходу». Він навіть, видимо, ставить у вину Костомарову те, що він списав томи на московській мові, а мало писав на українській. В тих поглядах, які викладав Костомаров на українську літературу в книзі Гербеля390 «Поезия славян» і в «Вестнике Европы», звісно, є певна доля опортунізму («Москаля одурити»), але в його бажанню, щоб українські писателі звернули свою головну увагу на «простий народ», писали про нього і для нього – багато щирості й багато вірного. Костомаров писав таке ще в «Основі», закликаючи земляків до писання і видання популярних книг. Добродій Вартовий
