Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко

З ним Шевченко міг зустрічатися на останніх двох. Про одну з таких зустрічей розповідає Струговщиков у спогадах про Глінку. На організованому ним вечорі 27 квітня 1840 р. серед багатьох письменників і художників були також Шевченко і Бєлінський.

Але близько вони не зійшлися. Думаємо, що цьому зокрема завадила й особиста вдача Бєлінського, характер відомого критика. Сучасники в один голос свідчать, що Бєлінський неохоче йшов у товариство, почував себе серед малознайомих скуто, був нерішучим, інколи ніяковів.

Шевченко ж на початку своєї літературної діяльності не міг, звичайно, зважитися на те, щоб самому піти на зближення з прославленим критиком.

О. Струговщиков редагував «Художественную газету» і, природно, підтримував тісні зв’язки з Академією мистецтв, з видатними її представниками, зокрема з Брюлловим. Мабуть, через останнього він і зблизився з Шевченком365. Так, у щоденнику Маркевича366 імена Шевченка й Струговщикова часто зустрічаються поруч.

Ці факти заслуговують на особливу увагу тому, що Струговщиков підтримував дружні стосунки з Бєлінським, був співробітником «Отечественных записок». Він міг ділитися з Бєлінським і своїми думками про автора «Кобзаря», міг бути й ініціатором у надрукуванні рецензіі на «Кобзаря» в «Отечественных записках».

Микола Маркевич – друг молодого поета Шевченка. Розходження в зрілому віці

З М. Маркевичем Шевченка познайомив П. Мартос десь у кінці 1839 р., коли той приїхав до Петербурга. Ще раніше поет, звичайно, знав його як автора «Украинских мелодий», що вийшли в Москві 1831 р. Маркевич був людиною доброю, щирою і, як згадують сучасники, в товаристві був веселим, дотепним співрозмовником. Закінчивши благородний пансіон при Петербурзькому університеті, він деякий час служив у війську, але вже 1824 р. вийшов у відставку. З ранніх років захоплювався поезією. Найбільше в той час його полонила творчість К. Рилєєва, особливо твори з української історичної тематики. В листі до поета-революціонера він писав: «Позвольте мне вам писать, как истинный гражданин своего отечества, как добрый малороссиянин… Итак, могу ли я хладнокровно читать «Войнаровского» и «Наливайку»? Примите мою и всех знакомых моих благодарность… Мы не потеряли ещё из виду деяний великих мужей малороссиян, во многих сердцах не уменьшилась прежняя сила чувств и преданности к отчизне. Вы ещё найдёте живым у нас дух Полуботка… «Исповедь» Наливайки» врезана в сердцах наших и моём также».

Мабуть, під впливом Рилєєва Маркевич почав глибше вивчати історію України, цікавитися історичними пам’ятками. Значною мірою це позначилося уже на його «Украинских мелодиях», в яких знаходимо чимало етнографічних та історичних деталей. Але найбільшим наслідком цього вивчення була п’ятитомна праця «История Малороссии», що вийшла в 1842 – 1843 рр.

Слід думати, що саме на цьому ґрунті виникла дружба Шевченка й Маркевича. В датованій 9 травня 1840 р. (цього дня Шевченко був у нього на вечорі) поезії Шевченка «Н. Маркевичу» найбільш виразно звучить мотив туги за рідним краєм, за тим, що «було колись – минулося, не вернеться знову»:

Бандуристе, орле сизий!

Добре тобі, брате:

Маєш крила, маєш силу,

Є коли літати.

Тепер летиш в Україну —

Тебе виглядають.

Полетів би за тобою,

Та хто привітає?

Я й тут чужий, одинокий,

І на Україні

Я сирота, мій голубе,

Як і на чужині.

Чого ж серце б’ється, рветься?

Я там одинокий.

Одинокий… А Украйна!

А степи широкі!

Там повіє буйнесенький,

Як брат, заговорить;

Там в широкім полі воля;

Там синєє море

Виграває, хвалить Бога,

Тугу розганяє;

Там могили з буйним вітром

В степу розмовляють,

Розмовляють сумуючи,

Отака їх мова:

«Було колись – минулося,

Не вернеться знову».

Полетів би, послухав би,

Заплакав би з ними…

Та ба, доля приборкала

Меж людьми чужими»367.

З Маркевичем поет зустрічався не тільки в Петербурзі. Пізніше, подорожуючи по Україні, він часто з ним бачився, заїжджав, очевидно, до нього в Турівку (село біля Прилук). Дружба була досить пам’ятною. «З батьком твоїм, – писав з Новопетрівського укріплення Шевченко до сина М. Маркевича Андрія, – ми були колись великі приятелі і стрічалися з ним не в одній Качанівці. Чи здраствує він тепер? Цілуй його од мене. А матір твою тілько раз бачив у Качанівці, може й тебе тойді бачив, але ти тоді дитя було мале»368. В листі до М. Лазаревського від 22 квітня 1857 р. поет зауважує: «Се буде син того самого Николая Маркевича, що написав Малороссийскую историю. З батьком його ми були колись великі приятелі»369.

Дружба з Маркевичем, проте, тривала не все життя. Надто вже різними були ідейнотворчі позиції поета-революціонера й ліберального історика. В міру зростання Шевченка як поета, в міру його утвердження на позиціях революційного демократа приходило й переконання, що творчість має консервативне спрямування, що не таким шляхом повинен іти розвиток літератури.

На Україні з захопленням знайомляться з «Кобзарем»

В Україну звістка про вихід «Кобзаря» і сам «Кобзар» прийшли пізніше, тоді, коли з’явились відповідні повідомлення в пресі. Спочатку, з цілком зрозумілих причин, читачами «Кобзаря» були одиниці, переважно письменники, вчителі, студенти. Тільки згодом його почали переписувати й поширювати в народі.

Не всім, зрозуміло, прийшовся «Кобзар» до смаку в Україні. Кріпосники, чиновницькі служаки обурювалися шкідливим напрямом поезії Шевченка. Показовим щодо цього є свідчення Квітки-Основ’яненка про клопотання (як не дивно, харків’янина В. Каразіна) заборонити «Кобзар»: «Здесь напал на меня известный Каразин и подал на меня доносы, естественно, мною опроверженные, но всё же потрясшие моё спокойствие. Теперь отыскал «Кобзаря», где есть малороссийские стихи ко мне, разбирает их и хочет доказать, что они вредные, и силится подвергнуть их запрещению».

Але більшість зустріла «Кобзар» із захопленням. Сучасник Шевченка і свідок його успіхів на Україні О. Афанасьєв-Чужбинський писав, що українські твори до появи «Кобзаря» читалися якось мляво, і тільки «Кобзар» в одну мить розігнав апатію і викликав незвичайну зацікавленість рідним письменством.

Цікаві свідчення про перші враження від «Кобзаря» подав український поет-романтик О. Корсун: «Раз идём мы с Николаем Ив-чем (Костомаровим. – Ред.) в Харькове в 1841 г. …в собор на архиерейскую службу и заходим к Апарину в книжную лавку. Спрашиваем: нет ли чего новенького? Апарин подаёт тонкую книжечку – «Кобзарь». Мы присели на лавке, да и просидели не только обедню – и самый обед: всю книжку прочитали…

Это было что-то совсем особенное, новое, оригинальное. «Кобзарь» поразил нас! Не одних нас, а