Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Розвиток та особливості українського романтизму в творчості Шевченка
На час виходу першого «Кобзаря» Шевченка український романтизм мав за собою майже два десятиліття, перейшовши етап збирання й публікування фольклору, розгорнувши перекладання поезій авторів-романтиків: польських (А. Міцкевича, Р. Суходольського, С. Гощинського, С. Вітвицького, А. Е. Одинця), російських (О. С. Пушкіна, В. Жуковського, І. Козлова), чеських та словацьких (В. Ганду та Й. Лінду, Ф. Л. Челаковського, Я. Коллара та ін.), німецьких (Уланда, Ф. Матіссона, А. Ю. Кернера, А. Г. Еленшлегера), окремих ліричних поезій В. Шекспіра, Дж. Г. Байрона та ін. Оригінальний доробок українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій – фольклорно-міфологічної, психологічно-особистісної, фольклорно-історичної й громадянської (класификація і стисла характеристика кожної з них запропонована Михайлом Яценком).
Активне прагнення Шевченка зобразити реалії народного життя на противагу асоціальності романтичної поезії
Підґрунтям українського романтизму був фольклоризм – в іпостасі народної міфології та демонології, зрощених із християнською етикою (у фантастичних баладах і віршових новелах) та народної етики й моралі (у побутових баладах). Хоча народнофантастична основа в українській романтичній поезії 1820 – 1840 років у багатьох випадках тісно перепліталася із зображенням реального народного побуту, – зауважив М. Т. Яценко, – художнє відтворення міфологічного мислення не сприяло соціальноісторичному баченню дійсності, творенню самобутніх характерів. Великою мірою ці епічно-пісенні твори в характерології позначені рисами фольклорної імперсональності та стилізації народних пісень. Виразні риси історичного часу й соціальні реалії конкретної суспільної обстановки з’являються, по суті, тільки в романтичних творах Шевченка»349.
Несхожість романтичних образів з літературними героями Шевченка
Подібне слід сказати й стосовно так званої психологічно-особистісної течії, до якої належать пісенні стилізації фольклорної родинно-побутової лірики, напівлітературні, напівфольклорні романси, а також баладна лірика з мотивом нещасливого кохання, де імперсональні персонажі змальовані у стереотипних ситуаціях. Ці твори не так виражають, як змальовують, розповідають про традиційно типові душевні стани героїв (тугу, розпач, захват, замилування тощо), але суто особистісне «я» ліричного героя ніде не виявляється й не заявляє про себе неповторноіндивідуальним характером переживання, – таке «я» з’явиться лише в поезії Шевченка. Замилування романтиків жанрами ліро-епічної балади й баладної лірики свідчить про тяжіння до сюжетності, до розповіді про певний конкретний випадок, епізод; це тяжіння простежується і в жанрі віршового оповідання, новели, образка. Епічний сюжет у таких творах ліризований, зігрітий м’яким співчуттям чи гумором, але ця суб’єктивність не забарвлена індивідуальною інтонацією, вона по-фольклорному загальна; майже ніде автор не втручається в розповідь (вигуком, запитанням, звертанням до героя або читача), ніде не коментує зображуване, не роздумує над ним, не ставить його як паралель до власної долі тощо, – словом, не виявляє власного авторського бачення. Натомість Шевченко робить це вже у своєму найраннішому творі – баладі «Причинна».
В основі творів фольклорно-історичної течії лежать народні думи, історичні пісні, така ж романтична «Історія русів»; їхні героїзовані персонажі по-різному поєднані з інонаціональними фольклорними та літературними типами (оссіанівським, гайдуцьким, ідеалізованим козацьким української школи в польській літературі, байронічним тощо). Не йшлося про художнє дослідження минувшини, а про її міфологізацію – вираження національного духу, створення українського національного міфу – заради пробудження національної самоповаги або хоча б національної туги за минулим. Значним кроком у цьому напрямку були спроби створення історичної поеми, навіть епопеї, без якої не мислилася жодна національна література («Україна», не викінчена повністю Пантелеймоном Кулішем, 1843; поема в стилі народного героїчного епосу «О Наливайку» М. Шашкевича, 1834; поеми російською мовою «Богдан» Є. Гребінки та «Богдан Хмельницький» М. Максимовича; ряд менших форм, де змальовані невеликі епізоди тощо). Предметом зображення в них були героїчні постаті й події рідної історії – постаті романтизовані, часом не без елемента містики в дусі З. Красінського, Ю. Словацького, А. Міцкевича або фольклорно-стилізовані.
Історичний оптимізм поезії Тараса Шевченка
Шевченко не сприймає почуття національної приреченості, властиве А. Метлинському, певною мірою М. Маркевичу, М. Костомарову, ранній прозі Куліша; – героїзм рідної історії сприймався ним як запорука майбутнього відродження України. Знайомство з історією Європи (набуте під час навчання в Академії мистецтв і завдяки бібліотеці Брюллова) й осмислення її в річищі історії України (знанням якої він завдячував гуртку Є. Гребінки та його книгозбірні) підсилювали нестерпне почуття національного сорому, скорботи й пристрасного протесту проти національного і соціального поневолення – почуттів, що породжують провідні мотиви його історичних та історіософсько-політичних творів.
Для Шевченка кожна п’ядь землі України свідчила про минулу славу й трагедію, наслідком якої було нинішнє поневолення народу – не лише політичне й економічне, а й духовне: міцно закорінене почуття національної кривди. Як і народні думи й пісні, Шевченко оспівує двохсотрічну героїчну історію козаччини з її бурхливою енергією, завзяттям, мужністю й саможертовністю, спільністю мети, що єднала всіх у монолітну масу, мети обов’язково шляхетної, справедливої – захисту народу від чужоземних напасників, визволення бранців, український етноконсолідаційний міф. («…Етнос формують не лінії фізичного походження, а чуття неперервності, спільна пам’ять і колективна воля, тобто лінії культурної спорідненості, втілені в самобутніх міфах, спогадах, символах і вартостях, збережених даною культурною одиницею населення».) До такої міфологізації з часом долучається й зворотний процес – деміфологізація: поет диференціює старшину і гетьманів відповідно до їхньої ролі в цій боротьбі – на безсумнівних героїв, таких, як Наливайко, Дорошенко, Палій, Мазепа350, Полуботок тощо – з одного боку, й «варшавське сміття» та «грязь Москви» – таких, як Самойлович, Гнат Галаган, різні «Кочубеї-Ногаї», «Киселі» тощо – з іншого. Цей критерій прикладено й до Богдана Хмельницького, який дістає подвійну оцінку: звеличення за його переможну боротьбу з Річчю Посполитою і гострий осуд за фатальну злуку з Москвою. У ранніх творах завжди наявна – у тексті чи підтексті – опозиція минуле/сучасне, але мажорна тональність зображення минулого, відчутне в усій тканині захоплення ним (а не лише туга за тим, що ніколи не вернеться) породжують у читача суголосний відгук, бажання дії, відчуття перспективи.
За висновками Дмитра Наливайка в його авторському дослідженні, присвяченому фундаментальним рисам українського романтизму, Шевченко «…творив «міф України», свідомий свого історичного завдання і своєї місії, свідомий призначення цього міфу, як етнокультурного, так і суспільно-політичного. Його міфотворчість не знімала історію України,