Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко

На сторінках «Маяка» друкувались і твори таких визначних українських письменників, як Гулак-Артемовський, Квітка-Основ’яненко, Гребінка. Пересилаючи свої твори Шевченкові для надрукування в альманасі «Ластівка», Квітка-Основ’яненко писав, що коли для «Ластівки» буде вже пізно, то можна дати твори для опублікування в «Литературной газете» або в «Маяку». «Там наше приймається», – додавав він. Це певною мірою дезорієнтувало молодого Шевченка. Можна було думати, ніби «Маяк» прагне підтримати розвиток української літератури. З надрукуванням позитивної рецензії на «Кобзаря» це враження посилювалося. Саме тому, очевидно, симпатії Шевченка і схилилися на деякий час до «Маяка». Там були надруковані його «Отрывки из драмы «Никита Гайдай»357 та поему «Бесталанный»358 (1844). Як цензор П. Корсаков схвалював до друку також і друге видання «Кобзаря» («Чигиринский Кобзарь»). Зберігся навіть коротенький лист Шевченка до нього з цього приводу. Форма звернення свідчить про те, що тоді поет уже був близько знайомий з ним: «Пётр Александрович! Потрудитесь подписать на «Кобзаре» позволение для второго издания. Преданный Вам Т. Г. Шевченко»359. Про те саме говорить і той факт, що Шевченко особисто клопотався перед Корсаковим про друкування п’єси Я. Кухаренка «Чорноморський побит». У листі до автора п’єси від 30 вересня 1842 р. він писав: «Чорноморський ваш п о б и т у цензурному комітеті, цензор Корсаков говорить, що нічого не вимараємо, коли хочете, каже, то не читаючи підпишу. Моторний, спасибі йому…»360

У чому не розходились всі ті, хто відгукнувся на вихід «Кобзаря» у світ

Спільною в усіх рецензіях на вихід «Кобзаря» є думка про те, що в літературу прийшов талановитий поет особливої щиросердості й простоти. Навіть журнал «Сын отечества», який найбільш зневажливо відгукувався про українську літературу, зауважував про Шевченка: «У него есть душа, есть чувство, и его русские стихи, вероятно, могли бы прибавить долю хорошего в нашу настоящую русскую поэзию».

«Отечественные записки» вперше звернули увагу на органічний зв’язок творів Шевченка з народною поезією, з народним життям України. В цьому вбачається одна з важливих якостей «Кобзаря». Автор рецензії підкреслює, що навіть формою поетичного вислову Шевченко близький до українського фольклору, бо не прагне до дешевого, пустого оригінальничання, а висловлює думи народу так, як сказав би за себе сам народ. Разом з тим твори поета не ототожнюються з фольклорними зразками. Рецензент тут же застерігає: «А при всём том его стихи оригинальны: это лепет сильной, но поэтической души…»

Заклики «Библиотеки для чтения» і «Северной пчелы» відмовитися від «провинциального наречия» і почати писати російською мовою також продиктовані своєрідним визнанням за Шевченком великого поетичного обдарування. «На каком бы языке он не писал, – он поэт, – читаємо в журналі «Библиотека для чтения». – Он умеет чувствовать и высказать чувство своё ловким стихом: на каждом его произведении лежит печать поэзии, которая идёт прямо к сердцу».

Газета «Северная пчела» не обмежується загальною тезою про високі поетичні якості «Кобзаря». Тут зроблено спробу охарактеризувати основні твори, визначити їх ідейнохудожню специфіку. Найбільше наголошується в рецензії на тому, що поезії Шевченка пройняті щирим ліричним почуттям, овіяні любов’ю до рідного краю. Ці думки підкріплюються аналізом, головним чином, таких творів, як «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина». «Все стихотворения, – підсумовує рецензент, – носят грустный отпечаток болящего сердца, и поэтому несколько однообразны, но поражают своею простотою, грациею и чувством. Если это первые опыты, то мы вправе ожидать весьма многого от таланта г. Шевченки…»

«Маяк» оцінює твори Шевченка ще вище. «Эти стихотворения, – читаємо тут, – принесли бы честь любому имени во всякой литературе… Мы уверены, что не только Украина, но и мать её, великая Россия, примет как детей своих разумных, цветистых деток любезного нашего Кобзаря».

Діаметрально протилежні ставлення до створення української народної літератури

Незабаром «Кобзар» привернув увагу громадськості столиці, викликав не тільки друковані відгуки, а й усні суперечки. Про нього заговорили на літературних вечорах, у приватних розмовах. Можна припустити, що запис у щоденнику М. Маркевича від 23 квітня 1840 р. з приводу нападок Н. Кукольника на Мартоса за видання «Кобзаря» зафіксував тільки одну з багатьох подібних розмов навколо творчості Шевченка. Передаючи стисло суть розмов, Маркевич записав: «А Кукольник уже напал на Мартоса, критиковал Шевченка, уверял, что направление его «Кобзаря» вредно и опасно. Мартос приходит в отчаяние. Нестор добавил, что теперь необходимо запретить языки: польский, малороссийский, а в остзейских губерниях немецкий».

Без урахування подібних суперечок важко зрозуміти і деякі місця з друкованих рецензій. Та прихована полеміка з людьми «в модних фраках», яка міститься в рецензії «Отечественных записок», відбиває передусім тодішню дійсність, якісь конкретні факти, джерелом яких були й усні розмови…

Шевченко мав приятелів, друзів і з ними відвідував вечори, але не з усіма присутніми на тому чи іншому вечорі був у дружніх стосунках. Тим більше, що там збиралися люди різних ідейних переконань. І. І. Панаєв361 свідчив, що деякі «образованные светские литераторы смотрели на Шевченку свысока и недоверчиво, ещё более, чем на Кольцова, и с любопытством, смешанным с иронией, посматривали на него, когда он пел малороссийские песни, весело подплясывал под родные звуки»362. Тут важливо згадати найбільш відомі імена, щоб у якійсь мірі уявити собі характер літературних вечорів, диспутів, зрозуміти, які ідеї та думки міг там чути молодий поет.

В. Бєлінський загалом рідко відвідував подібні зібрання. «Литературных вечеров и чтений он не терпел», – згадував Панаєв. Інколи його можна було бачити лише у белетриста й критика В. Одоєвського, у військового історика О. Михайловського-Данилевського, у Струговщикова та один раз на рік у Гребінки. Ось що розповідає І. І. Панаєв про один з таких вечорів:

Тарас Шевченко на прийомах у Гребінки

«Кроме положенных еженедельных артистически-литературных, великосветски-литературных и просто литературных вечеров, литераторы иногда сходились друг у друга и делали вечера. Самым гостеприимным из литераторов того времени был Е. Гребёнка, постоянно сзывавший к себе своих литературных приятелей при получении из Малороссии сала, варенья или наливок. Гребёнка в то время ещё не был женат…

В этот раз у Гребёнки сошлось многочисленное общество и, между прочим Шевченко, который начинал уже пользоваться большою популярностью между своими соотечественниками…

После ужина все оживились ещё более. Гребёнка начал напевать малороссийские песни, а Шевченко подплясывал под свои родные звуки»363.

Коментуючи спогади І. І. Панаєва про цей