Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Принципову роль не лише у з’ясуванні безсмертних сторін багатогранної творчості Т. Г. Шевченка, але й у зламанні глухої стіни, зведеної галицькими народовцями, які, орієнтуючись на Відень і Варшаву, спотворювали творчість українського народного поета, відіграли три статті М. П. Драгоманова до редакціїї львівського журналу «Друг» 381.
Спершу його увагу привернула надрукована тут стаття «Новое направление украинской литературы».
Початок зрушень у думках і настроях західноукраїнської інтелігенції
Звертаючись до редакторів часопису, Драгоманов радів з приводу її публікації: «Стаття, – заявляв він, водночас пояснюючи й підправляючи певні конкретні неточності д. Галичанина, – в усякім разі доказує, що не зовсім пропали зусилля тих українців, котрі старалися усунути численні непорозуміння між галицькими партіями і тим облегшити можність дружньої праці чесних і просвічених людей на користь руського народу. Для осягнення тої самої мети я зважився написати вам оцей лист, а ви, надіюсь, помістите його на сторінках вашого органу з увагами, які вам подобаються.
Добродій Галичанин, автор названої нижче статті, побачив основний напрям української літератури в таких речах, як брошурка «Выдумки «Киевлянина» и польских газет о малорусском патриотизме» і стаття в «Правді» «Література російська, великоруська, українська і галицька», хоч сам далі… мусив завважити, що «в сутности оно и не новое, но сильнейше теперь проявляется». Точніше випадало б сказати: «але тепер стало відомим у Галичині». Де відома партія находила для себе корисним запевняти, що український літературний і громадський рух – се видумка поляків, ворожа Росії, Слов’янщині і пагубна для руського відродження в Галичині. Обмежуюсь тою пригадкою відомих усім і досі повторюваних завин против українського руху й не буду запускатися в розбір того, наскільки деякі українофіли галицькі, зі свого боку, були винуваті в тім, що подібні завини могли пустити коріння.
Для мене було приємною новиною побачити в статті вашої газети дворазове признання згоди з тою тезою, що «література на Україні не розвивалася під польським впливом» і що перші завини проти неї вийшли від польської «поміщицької» партії… Та я ще більше, ніж ваш співробітник, зовсім не можу признати новим того напряму української літератури, який він назвав новим. Новість тут показалася в тім, що українська література не лише не ворожа російській, але і не шкідлиіва в Росії, не противна змаганню галичан ввійти в духовний зв’язок з нашою російською спільністю. А тим часом такі думки висловлювалися в Росії багато разів українцями, в тім числі Костомаровим і Кулішем, в «Основі», як і в «Русской беседе» (епілог до «Чорної ради») і в Галичині д. Русином у листі до д. Стебельського в часі спору Куліша і Головацького в р. 1867. Природно, що різні українці, тримаючись вище вказаних думок, не однаково думають про ступінь самостійності малоруської літератури в київській брошурці «Выдумки…» і в статтях Українця382 в «Правді» занадто тісні й тепер, а особливо здібні розширитися в будущому. Та се їм зовсім не вадить не мати ані тіні тих антивеликоруських та антиросійських змагань, які приписують їм галицькі та немногі наші інсинуатори.
Даремно д. Галичанин не зовсім довіряє щирості заяв того «нового (для нього) напряму в українській літературі» і бачить в них тільки бажання спинити «крики» та «обвинувачення». «Крики» та «обвинувачення» проти української літератури тепер утратили майже весь кредит у Росії, а у кращих людей вони і не мали кредиту, як се можна бачити з тої уваги, яку Тургенєви, Полонські, Плещеєви, Добролюбови, Пипіни і т. ін. звертали на Шевченка, М. Вовчка і ін. А до того тепер зовсім не пора твердити, що перші завини против українофільства, як против хлопоманії, вийшли від польських панів, бо тепер в Росії в ходу дворянсько-консервативний напрям, при котрім польські пани наново починають набирати впливу.
Рішучий захист рівноправності української мови й літератури
Нещирість і таємні цілі бачить ваш співробітник у тім, що люди «нового направленія мимовольно може опустят слово, що і поезія и белетристика на малорусском язиці може без вреда для государства розвиватися». Мимовільно! Та чи можна ж було б і говорити про який-будь напрям в українській літературі, якби заперечено поезію і белетристику, якій не перечать навіть і великороси? Запитайте вчених людей у Росії, чи було б краще, якби ніколи не було Квітки, Шевченка, Вовчка, Стороженка, Нечуя і т. ін? Чи годяться вони відректися тих письменників? Та й ваш «Друг» чи відрікається їх? Такої дурниці, що буцімто великоруська мова різниться від малоруської лише вимовою, що, значить, досить Островського чи Некрасова, а Шевченка і Вовчка не треба, або що вживання малоруського язика в письмі – це ганебне мужицтво, і досить Онєгіна і Рудіна, а не треба Оксани або Панася Крутя, в Росії ніхто не говорив, принаймні із людей хоч трохи освічених. І так коли й ваш співробітник не заперечує педагогічної, народної або, як він говорить трохи по-шляхетськи, «простонародної» малоруської літератури, коли не годиться перечитати і поезії і белетристики на малоруськім язиці, то ось вам уже й немалий терен для малоруської літератури! А далі що? Про се можна сперечатися, але сперечатися чесно, без інсинуацій, за які так часто хапаються публіцисти вашої старої партії (і чим вони сильно підкопують поважання Галичини в Росії і від яких не чужа й ваша молодь, або українська партія). А втім, на мою думку, краще не сперечатися, а зайнятися спільною роботою в безспорному напрямі: просвітою народу, його мовою, зближенням вищих верств з народом, між інчим і при помочі літератури про народ і народною мовою. Розв’язку ж дальшого питання про розмір малоруської літератури полишити життю. У нас в Росії більше або менше так діється. У нас єсть і розвивається українська література, хоча склад життєвих умов (і певно не сам страх цензурний) доводить до того, що Костомаров і Куліш пишуть свої монографії язиком у нас de facto общеруським. Та, певно, якби Костомаров видав свого «Богдана Хмельницького» по-малоруські, то здравомислячі люди поглянули б лише на те, чи досить живою, чистою і народною мовою він написаний. А великороси або постаралися б підучитися, щоб читали його в оригіналі, або переклали б його, як се роблять одне й друге